Трагедія великого митця.

« Зі мною вчинили як із вовком »

    Після безуспішного звернення з листом до уряду, навесні 1931-го він пише лист Генсекові, де називає себе «єдиним літературним вовком«. Мені радили пофарбувати шкуру, пише Булгаков, безглузда порада. Чи фарбований вовк, чи стрижений вовк, він все одно не схожий на пуделя. Зі мною вчинили як із вовком. І декілька років заганяли за правилами літературної садки в обгородженому дворі. Злоби я не маю, але дуже втомився й наприкінці 1929 року звалився. Адже і звір може втомитися. Звір заявив, що він більше не вовк, не літератор. Відмовляється від своєї професії. Замовкає. Це, прямо скажемо, малодушно. Немає такого письменника, щоб він замовкнув. Якщо замовкнув значить був не справжній. А якщо справжній замовкнув загине.

Причина моєї хвороби багаторічна зацькованість, а потім

о

мовчання... Закінчуючи лист, хочу сказати Вам, Йосипе Віссаріоновичу, що моє письменницьке мовчання полягає в тому, щоб бути викликаним особисто до вас. Повірте, не тому лише, що бачу в цьому найвигіднішу можливість, а тому, що ваша розмова зі мною по телефону у квітні 1930 року залишила різкий спомин у моїй пам'яті. Ви сказали: « Можливо, Вам дійсно треба їхати за кордон? ».

Відповідь Сталіна була своєрідною. За кордон не пустив. Але було дозволено до постановки «Кабалу святош» і замовлено інсценування Гоголя « Мертві душі». Про особисту зустріч із письменником не могло бути й мови. Не вистачало ще, щоб Булгаков затіяв знову розмову про «свободу слова » і тому подібне.

На прем'єрі спектаклю « Страх » у МХАТІ (20 жовтня 1931 року) Сталін спитав одного з працівників театру: « А чому не йдуть » « Дні Турбінних »? « Так заборонили ж... І навіть декорації знищили...». Наступного дня до театру
зателефонував Єнукідзе: «Скільки вам треба часу, щоб відновити спектакль? — Ну... Самі, розумієте...». У січні 1932-го року уряд дав МХАТу розпорядження: «Дні Турбіних» — відновити!». Булгаков писав: «Мені неприємно зізнатися, повідомлення мене розчавило. Мені стало фізично недобре. Ринула радість...». За місяць спектакль ішов.

      Сталін (і, природно, його оточення) тепер вважають цю п'єсу найкращою в репертуарі театру. На «Турбіних» він був 16(!) разів, і кожен раз довго аплодував. Спектакль б'є театральні рекорди — 23 завіси!

    Чому ж Сталінові так подобалися «Дні Турбіних». Можу лише здогадуватися. У нього було неблагополучие дитинство. А в п'єсі було показано боротьбу численної родини один за одного в небезпечних, складних обставинах громадянської війни. Брати постійно намагалися прийти на допомогу один одному, переживали один за одного. За суттю це — сімейна хроніка.

     У Сталіна друзів бути не могло. Оточивши себе холодом влади, що грунтувався на страху, він, ймовірно, все-таки мав потребу в людському теплі. Так само як у наші часи самотні люди «ковтають» масу мексіканських серіалів (про їхній художній рівень я мовчу). Найлегший спосіб (ти нікому не винен, тобі — ніхто) компенсувати дефіцит тепла — піти до театру. Сталін ходив на «Турбіних» як до родичів. Кінокомедії, які він любив, саме цього дати не могли...Тут ще є один парадокс, котрий легко пояснити. Він іноді «заплющував» очі на «ідеологію» цієї речі Булгакова, оскільки йому подобалися і зміст, і форма, витримані в консервативних традиціях. У той час як експерименти «революційного» Меєрхольда його дратували. І він без всякого жалю (як це не жахливо) розстріляв режисера, у якого було посвідчення народного артиста СРСР №1. Це ж стосується, наприклад, і Бабеля. Не дивлячись на «ідеологічно правильний» зміст збірника оповідань «Конармія» оригінальна одеська стилістика Бабеля для Генсека була чужою. І Сталін знищив його...

     Коли Горький приїхав до Сталіна клопотатися за ердманівського «Самогубця», той сказав: «Я нічого проти не маю. Ось — Станіславський тут пише, що п'єса подобається театрові. Будь ласка, нехай ставлять, якщо хочуть. Мені особисто п'єса не подобається. Ердман мілко бере, поверхово бере. Ось Булгаков!.. Той здорово бере! Проти шерсті бере! Це мені подобається!».

БУЛГАКОВ—АКТОР

   Коли співпраця з театром поновилася Булгаков, здійснив свою дитячу мрію — спробувати себе актором на столичній сцені. У спектаклі «Піквікський клуб» за Діккенсом він зіграв суддю.

_________________ v>

Один з акторів МХАТу розповідав: «Йшла генеральна репетиція Піквікського клубу». Сцена «В суді». Знаменита репліка: «Та облиште ви звірів, чи я позбавлю вас слова!» — прозвучала з такою непідробною люттю, що засміявся весь зал. А голосніше за всіх Станіславський. «Хто це?» — швидко прошепотів він Станіцину, постановникові спектаклю, не впізнавши актора. «Булгаков». — «Хто такий Булгаков?» — «Та наш, наш Булгаков, письменник, автор «Турбіних». — «Не може бути!» — «Та Булгаков же, Костянтин Сергійович, їй-богу!» — «Але ж він талановитий!..». І знову засміявся із чогось, голосно>

ГРА ІЗ ЧАСОМ

    Наприкінці квітня 1934 року Булгаков знову написав заяву з проханням про поїздку за кордон. І знову відмова. Якщо Булгакову не дають подорожувати в просторі він відправиться в подорож у часі. Письменник лише п'єсу «Блаженство». За допомогою машины часу інженер потрапляє на триста років уперед у 2222 рік. Картина майбутнього своєрідна там соціалістичний рай. Зникли в минулому прописка, міліція, профспілка, документи. Там п'яниць немає, хоча з кранів ллється чистісінький спирт, злочинців же лгкують у лікарнях, а не саджають до в'язниць. Всі носять виключно фраки (явна пристрасть автора до цього одягу). Коротше, всі веселяться, базікають що завгодно («такі речі, що о- го-го» ). П'єсу відразу ж було піддано критиці. В одному з театрів два директори-перестрахувальники наводили такі аргументи Булгакову: «Ось, ви, позапартійний, а беретеся говорити про комунізм. А ми обидвачлени партії. І не знаємо, якай він буде. Візьміть свою п'єсу». Тоді Булгаков пише п'єсу (остаточный варіант- 1936р.) з тією ж « часовою» ідеєю (інженер, що винаходить машину часу й відправляє кербуда Буншу в темінь віків), але герої опиняються вже в минулому. На чотириста років назад. У часи правління Івана Грозного. П'єса тепер називається «Іван Васильович». Кривавий пар у п'єсі фігура комічна, Грозный зовсім не грізний. Можливо саме це й роздратувало Сталіна. Ось Олексій Толстой чудово відчував соціальне замовлення. На його привабливого тирана в романі «Петро І» Сталін намилуватися не міг (мабуть себе на його місці уявляв). І обсипав Толстого орденами і премії

Цікава у вустах персонажа Милославського репліка про опричників: «Без огиди про них пригадати не можу. Манера уних зараз рубай, криши... Пробачте, Ваша величносте, за відвертість, але опричники ваші, просто бандити...». Але ж на порозі стояв 1937-й рік...

ПОВТОРНИЙ РОЗГРОМ

    «Мольєра» було знищено статтею в «Правді»: «Зовнішній блиск і фальшивий зміст». Підпис під нею через боязнь — відсутній. Потім було розгромлено булгаковську п'єсу «Пушкін».А після генеральної репетиції в Театрі сатири «Івана Васильовича» — і цю п'єсу було заборонено.

    Керівництво МХАТу вимагало від Булгакова певних правок. Деякі він вносив, але від «ідеологічних» категорично відмовлявся. Булгаков писав дружині: «Стаття зняла п'єсу! А роль МХАТу полягала в тому, що вони всі, не хтось один, а дружно й швидко віднесли скинутого «Мольєра» в сарай».

Відповіддю МХАТу став безпощадний «Театральний роман», що описує нрави театру.

Після цього письменник став писати лібрето до опер і навіть балетів для Великого театру. Сценарист Єрмолінський, якось зайшовши в гості до Булгакова, застав таку сцену: письменник в халаті танцював один посеред кімнати.

  Михайле, що з тобою? — остовпів Єрмолінський.

Творю лібрето для балету. Щось андерсенівське — «Калоші щастя». Надихаюся. Нічого, брате, не попишеш. Потрібно! зітхаючи, сказав Булгаков, сідаючи в крісло.

«БАТУМ»

   Ще під час роботи над «Мольєром» 1936 року Булгаков задумав п'єсу про Сталіна. Він досить «хитро» вибрав час для подій у п'єсі (щоб не йти на компроміс!) — революційна молодість Сталіна. Після зняття «Мольєра» з придворним МХАТом Михайло Опанасович побив горшки. «Вони ж випили у мене каструлю крові!», — гірко й дотепно казав він. І він, почавши працювати над п'єсою, надовго закидає її. Але протягом двох років театр намагався нагадувати про себе драматургові. І зрештою вони запропонували йому закінчити цю п'єсу. Булгаков «полірував» у цей час «Майстра». Але погодився на їхню пропозицію — можливо, «Батум» був щитом для роману про диявола. Бо що було для особістів конфіскувати його рукописи, як і 1926 року?

24 червня 1939 року п'єса «Батум» була готова.

   Сталіну вона сподобалася, але він повідомив, що «не можна товаришеві Сталіну приписувати вигадані слова». Було заборонено й цю річ!

Гадаю, що річ тут не лише у «вигаданих словах». У п'єсі не відчувалося жодного пієтету перед «живим богом». Жодного разу не звучало слово «геній» і подібні. Працюючи над архівними матеріалами, Булгаков «озвучив» навіть такі, прямо скажемо непоказні прикмети Джугашвілі в поліції: «Статура середня. Голова звичайна. Голос баритональний. На лівому вусі родимка... Зовнішність згаданої особи ніякого враження не справляє...». 1 це про наймогутнішого тирана на земній кулі?! Про самого Сталіна?!!

Для письменника настали зовсім похмурі часи. Недоброзичливці потирали ручки: хотів, мовляв, підлизатися, та не вийшло. Якось Булгаков сказав одному зі своїх знайомих: «Ви гадаєте, що я хотів підлабузнитися до Сталіна? Даю вам слово, що і в думках не було. Подумайте самі — який це чудовий драматичний конфлікт: палкий юнак — семінарист, революційно налаштований, і старий чернець — ректор семінарії. Розумний, хитрий, з єзуїтським складом розуму старий. Адже мій батько був доктором богослов'я, я таких «святих отців» знав не із чуток...».

Чесність Булгакова як драматурга виявилася й у тому, як він добирав назву для п'єси — «Народження слави», «Геракл», «Керманич». Це з такими-от прикметами — Геракл? Іронія автора наявна навіть у цьому. Він вибрав найнейтральніше

«Батум».

Але позитивну роль, мені здається, ця річ все ж зіграла — ніяких вилучень рукописів вдома у Булгакових більше не було.

ХВОРОБА

В абсолютно зломленому стані він поїхав із дружиною відпочити до Ленінграда. Там раптово став погіршуватися зір. Місцевий лікар поставив діагноз — гіпертонія нирок. Хвороба батька.

Щоденник Олени Булгаковоїза 15 вересня 1939 року: «Невропатолог, фахівець із захворювання нирок, підтвердив діагноз ленінградського лікаря — гіпертонічний нефросклероз. Потрібно лягати в лікарню.

Він чув це... Я упевнена, що якби не ця фраза — хвороба проходила б інакше... Це вбило його. А він же прожив після цього не три дні, а шість місяців...».

Днів за п'ять до смерті дружина схилилася над Михайлом Опанасовичем, оскільки в нього почало відбирати мову. Він нечітко вимовляв початки й закінчення слів. «Він дав мені зрозуміти, що йому щось треба. Я пропонувала йому ліки, питво — лимонний сік, але зрозуміла, що не в цьому річ. Я здогадалася: «Твої речі?» Він кивнув з таким виглядом, що і «так», і «ні». Я сказала: «Майстер і Маргарита»? Він

зрадівши, зробив знак головою, що «так, це». І видавив з себе два слова: «...Щоб знали, щоб знали...».

Олена Сергіївна перехрестилася і дала клятву, що надрукує роман. (Потім, коли вона хворіла, завжди боялася, як би не померти, не виконавши обіцянку.)

За деякий час письменник осліпнув (наслідок нефросклерозу).

Помер Михайло Опанасович 10 березня 1940 року у віці 49 років.

ВИЗНАННЯ

На самому початку 1960-х років, у часи Відлиги, потихеньку, завдяки невтомній роботі Олени Сергіївни твори Булгакова стали публікувати.

«Життя пана де Мольєра» вийшло друком 1962 року, «Записки юного лікаря» — 1963, «Біла гвардія» — 1966.

Вона писала в Париж братові Михайла — Миколі Булгакову: «Я твердо знаю, що скоро весь світ знатиме це ім'я!».

Надрукувати роман «Майстер і Маргарита» вдалося лише після шостої або сьомої спроби, через 26 років після смерті письменника. Олена Сергіївна стримала клятву. 1966 року вона в захваті гладила бузкового кольору часописи «Москва» з романом коханої людини. Померла вона 1970 року у віці 77 років. Твори Булгакова перекладено десятками мов світу. А в деяких країнах роман «Майстер і Маргарита» визнаний «Кращим романом XX століття».

ЕПІЛОГ

Булгаков любив розігрувати своїх знайомих таким чином.

— Написали! — говорив із натхненням. — Розумієш, написали!

Здалека Булгаков показував журнал, із якого починав цитувати: «Широка публіка його охоче читала, але вищі

критики зберігали гордовите мовчання. До його імені чіпляються прізвиська, на зразок спірит, візіонер і, нареш

ПАМ'ЯТНИК

    До початку 1950-х років на могилі Булгакова не було ні хреста, ні каменя лише прямокутник трави з незабудками і деревця. У пошуках плити Олена Сергіївна ходила до гранильників. Одного разу вона побачила серед уламків граніту, старий величезний чорний камінь. «А це що?» — спитала вона у робітників. «Голгофа», — відповіли ті. — «Як Голгофа?». Вони пояснили, що на могилі Гоголя в Данилівському монастирі стояла «Голгофа з хрестом». Потім, коли до гоголівського ювілею 1952-го року зробили новий пам'ятник, «Голгофу» кинули в яму в хліві. «Я купую», — не роздумуючи сказала Олена Сергіївна. «Так як же його підняти?» — «Робіть що завгодно! Я за все заплачу», — сказала вона.

Камінь перевезли й поклали на могилу Булгакова. Стесаний верх без хреста виглядав негарно. Камінь перевернули основою назовні.

   Булгаков  писав про Гоголя: «Вчителю, накрий мене своєю чавунною шинеллю». Це його бажання збулося. Гоголь поступився своїм хресним каменем Булгакову, ті, просто божевільний... Але він володів незвичайно тверезим і практичним розумом, передбачав пересуди своїх майбутніх критиків. На перший погляд його творча система здається надзвичайно суперечливою, характер образів коливається від жахливого гротеску до норми реалістичного узагальнення. У нього чорт розгулює вулицями міста!.. Він перетворює мистецтво на бойову вежу, з якою, як митець, творить сатиричну розправу над всім потворним у дійсності...».

     Коли ж знайомий тягнувся до видання, щоб з'ясувати, де ж, зрештою, було надруковано цю розкішну рецензію на

творчість Михайла Опанасовича, з'ясовувалося, що це стаття про... Гофмана.

    Булгаков сам знайшов ті слова, що їх було сказано про іншого майстра, але які чудово пасували до нього. Як він хотів почути це про себе! Але й Гофман за життя навряд чи прочитав про себе подібне (вищі критики зберігали мовчання). Ймовірно така доля завжди у великих митців — випереджати час. І тільки майбутні читачі сповна «розплачуються» з ними за вірність покликанню — своєю любов'ю.