Поетична творчість Рембо тривала всього лише десятиліття. У його віршах переплелися ліризм та іронія. Таким ліричним та іронічним водночас постає перед нами і учень Шарлевільського колежу. Тема романтичного бунту розвивалась у Рембо в запереченні усіх аспектів суспільного буття Другої імперії. В пошуках героїчного поет закономірно звернувся до теми революції. Величезною симпатією до народу просякнуті його вірші, звернені до Паризької комуни. Вони не були надруковані у 1871 р., їх розшукали і видали через багато років згодом. Це «Париж заселяється знову» і «Руки Жанни-Марії». Висока лірична напруга поєднується у них з підкресленою грубістю деталей. Рембо одразу ж поставив перед собою завдання розширити можливості вірша — ламав розміри, ламав звичні межі дозволеного. Для нього не було заборонених тем і заборонених слів. Традиції Гюго поет сприймав через призму творчості Бодлера, через навмисно заземлений образ. Рембо допускав вільне перенесення строфи, переходи з одного рядка в інший, знаходив нові і несподівані ритми.
Пошуки невідкритих засобів вираження пов’язані у Рембо зі спробами закласти основи своєї власної естетики, що стане згодом опорою символізму.
Символізм Рембо задовго до його «Осяяння» знайшов вираження і визнання передусім у віршах «Голосівки» і «П’яний корабель».
«Голосівки» — це поезія пошуку. Рембо випробовує у ній можливості поєднати лірику з живописом, малюнок — з ритмом вірша. Відповідно до свого естетичного завдання «говорити про незрозуміле незрозумілою мовою», він урівноважував звукові ряди тими образами, які видавались йому найбільш доцільними. Не підкоряючись законам логіки, цей вірш, разом з тим, є музикальним і гармонійним. «П’яний корабель» був написаний Рембо в шістнадцять років у Шарлевілі. Його знайомство з океаном обмежувалось тоді «Трудівниками моря» В.Гюго, романом Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою» та екзотичними описами Шатобріана.
Образ п’яного корабля несе величезне ліричне навантаження і утворює наскрізну метафору. Поет і корабель то існують окремо, то зливаються в єдиний образ. У постійно мінливому морі ліричний герой втратив відчуття часу і простору. Постійно змінюється і його душевний стан: відчай дитини поступається місцем захопленню безмежною красою моря, потім — страху, відчаю, подиву, відразі… Таке накладання руху на рух не допомагає знаходження логічних зв’язків між образами поем. Навпаки, воно створює майже фізичне відчуття запаморочення, розгубленості (але поряд із відчуттям складності і різнобарвності життя). Вірш завершується щемною нотою туги за вітчизною людини, котра багато пережила і багато побачила. Фінал «П’яного корабля» називали пророчним. У ньому Артюр Рембо немовби передбачав свою долю.
Світ поезії Рембо вражає строкатістю і динамічністю. Статика, властива парнаській естетиці прекрасного, для нього є чимсь відразливим, що переборюється вільним рухом.
Основні твори: вірші «Париж заселяється знову», «Руки Жанни-Марі», «П’яний корабель» (усі — 1871), сонет «Голосівки» (1872) та ін.; поетичні збірки «Останні вірші» (1872-1873), вірші в прозі «Осяяння» (1872-1873) та «Сезон у пеклі» (1873).
ГОЛОСІВКИ
А чорне, біле Є, червоне І, зелене
У, синє О, — про вас я нині б розповів:
А — чорний мух корсет, довкола смітників
Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;
Є — шатра в білій млі, списи льодовиків,
Ранкових випарів тремтіння незбагненне;
І — пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,
Сп’яніле каяття або нестримний гнів;
У — жмури на морях божественно глибокі,
І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій —
Печать присвячених алхімії ночей;
О — неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,
Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,
Омега, блиск його фіалкових Очей.
Вороння
О Боже, як поля вже білі,
Коли по селах неживих
Спів довгих молитов затих,
На краєвиди омертвілі
Зганяй з великих хмар усіх
Ласкавих воронів своїх.
Птахи, горлаті до нестями,
Ген, гнізда гинуть од вітрів!
Уздовж пожовклих берегів,
На шлях, обставлений хрестами,
На урвища, на рівчаки
Злітайтеся віддалеки!
Вірш можна розглядати як своєрідну епітафію (надгробний напис) Комуни й водночас як символічний твір, що має узагальнюючий твір. Витриманий у темних фарбах, він викликає відчуття смерті, непоправної трагедії. Світ у цій поезії — це спустошений край померлих, де панує чорне вороння.
Картина мертвої пустелі натомість колишніх людних міст і сіл викликає відчуття болю й самотності у ліричного героя, який опинився сам на сам з безмежним горем. У його душі, яка пройшла шлях марних сподівань і втрат, така сама холодна пустка, схожа на змальований зимовий пейзаж. Ніщо не поверне мертвих з країни чорного вороння, але, не зважаючи на сум і самотність, ліричний герой не втратив надію на відродження життєвих сил і людських почуттів. На противагу воронню, він прагне повернути в травневі ліси «інші пташині голоси». Поет закликає людство не схилятися перед смертю, знайти приховані джерела духовної енергії, щоб здолати мертву пустелю. Тільки так, на думку автора, — викликавши потаємні сили душі звільнивши її від тягаря жахливого минулого, — можна перетворити майбутній світ. Особливе значення у творенні іншої, «живої», реальності поет надає співу, який слід почути не тільки в природі, а й у собі. Заклик до олюднення мертвого пейзажу, до наповнення його чарівними мелодіями відображає прагнення поета вдихнути нове життя у спустошений світ, одухотворити реальність силою мистецтва, відкрити нові «весняні» простори де не буде місця воронню.
|