а) філософсько-естетичні та моральні проблеми твору;

б) особливості стилю;

в) місце роману у світовій літературі;

а)   Філософсько-естетичні та моральні проблеми твору. Свій єдиний роман Вайльд написав на замовлення американського журналу «Ліппінктос Манслі Мегезін». Над письменник працював усього декілька тижнів. Для окремого видання (1891) дописав деякі розділи, оскільки англійська романна частина «солідних» форм.

У романі найповніше втілився естетичний ідеал Вайльда: абсолютизація творчості та творчої особистості, протиставлення внутрішнього світу людини бездушний, грубій дійсності, проголошення насолоди як сенсу буття (гедонізм). Проблему співвідношення естетичних проблем  з естетичними законами суспільства письменник зробив головною, почавши з передмови, а закінчивши експериментом над життям головного героя – Доріана Грея.

Передмова до роману складається з 25 афоризмів, які декларують естетичну програму автора. У парадоксальному вигляді повторюються основні положення естетизму: «Митець – творець прекрасного», «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво», «Обранцями є ті, для кого прекрасне  означає лише одне – Красу». Не обминув письменник і питання моральності мистецтва, роз’єднавши ці поняття як несумісні: «Етичні уподобання митця призводять до манерності стилю», «Розбещеність і чесноти для митця – матеріал мистецтва». Проте життя головного героя демонструє небезпечність штучного роз’єднання етичних і естетичних принципів.

Автор поставив свого героя Доріана Грея у надзвичайну ситуацію: йому даровані вічна молодість і краса, а старіє і стає чим далі жахливішим його зображення на портреті. Багатий, вродливий юнак поринув у царину насолод услід за своїм вчителем лордом Генрі Уоттоном, який підказав ідею вічної молодості, милуючись портретом Доріана у майстерні художника Безіла Голуорда. Художник, вражений чистотою Грея, вклав у портрет свої мрії, почуття, своє бачення краси, «самого себе». Прекрасний витвір мистецтва убрав душу митця, здатну впливати і підкоряти інших. Але Доріана Грея привабили не почуття Безіла, а ідеї лорда Генрі, на думку якого людина повинна не довіряти мистецтву, не вчитися краси у нього, а сама шукати її у житті: «Впливати на когось – це означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не захоплюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи – коли є така річ, як гріх, - запозичує. Мета життя – розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство – ось для чого існує кожен з нас».

Між художником та лордом розгортається битва за душу та красу юнака, перемогу в якій на перших же сторінках одержує лорд, мабуть тому, що його слова впали на благодатний ґрунт. «Прекрасне у житті – це насолода почуттів,- навчав злий геній Доріана, - треба лише дати вияв кожному почуттю, втілити кожну мрію». «Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй» - цей свій улюблений парадокс Вайльд вклав у вуста саме лорда Генрі.

 Доріан Грей пішов за своїм новим учителем без довгих вагань, промінявши власну душу на пошук вічної насолоди. За допомогою фантастики автор матеріалізував слова юнака: «Якби це я міг лишитися навік молодим, а старішав портрет. За це… За це… я би віддав би все». І портрет, створений Безілом, узяв на себе і тягар часу, і моральну відповідальність за спрагу гострих відчуттів.

Насолода завжди вимагає жертв. Першою даниною стало кохання до юної актриси Сибіли Вейн, яка вразила естетичні почуття Грея незвичайним талантом перевтілення. Але кохання швидко минуло, коли Сибіла, закохавшись в юного красеня, не змогла більше вдавати кохання на сцені. Не отримавши насолоди від вистави, Доріан Грей грубо відштовхнув дівчину не тільки від себе, а й від життя – вона отруїлась. Це був перший злочин, який відбився на портреті. Спочатку він злякав Доріана, його мучило сумління, але егоїзм та гедонізм перемогли: він сховав портрет і почав нове життя.

Це нове життя було подвійним. На людях Грей – блискучий денді, кумир молоді, яка наслідує його манери, стиль, висловлювання. Любов до краси виявляється у прагненні до вишуканих коштовних речей, які приваблюють його естетичний зір, слух, нюх. Жадібний до нових незвичайних вражень, одвічний юнак обмеблював свій дім з великою пишністю, зібрав колекцію старовинних гобеленів і рідкісних парфумів, коштовного каміння та екзотичних інструментів. В описах інтер’єру Вайльд втілив одну з рис естетизму – декоративність – увагу до зовні ефектних та живописних речей, які прикрашають саму людину та її помешкання. «Цілий рік Доріан збирав найдобірніші зразки тканин і вишивок. Мав чудовий муслін з подарунками із Делі – з гарно витканими візерунками із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки, через свою прозорість знаний на всьому сході під назвами «ткане повітря», «водяний струмінь», «вечірня роса», «книжки в оправі з брунастого атласу або красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образками…» Простір замкнений у межах кімнат, шкатулок, флаконів. Як зазначив один із дослідників: «Жодного пейзажу, жодного подиху, свіжого повітря! – лише кімнати, стіни, гобелени!» Це світ мертвої краси Доріана Грея.

Краса для головного героя – це краса статична, декоративна, вона немовби замкнена, як і його душа, у картинну раму. Ф. Достоєвський, пишучи про рятівну місію краси («Краса врятує світ»), мав на увазі красу гармонії, яка поєднує прекрасне з духовним. У романі Вайльда ця єдність штучно порушується, відкидається внутрішній зміст краси.

Доріанові невдовзі стало мало вишуканих речей та салонного життя. Від світських салонів він перейшов до брудних притонів, опіумних курилень, за ним потяглися темні плітки. Але не тільки бажання насолоди жене його у бруд, а постійний страх, що хто-небудь побачить портрет. Першому, кому відкрив Грей таємницю портрета був Безіл. Вражений спотворенням твору власних рук, художник закликає звернутися з каяттям до Бога, але Доріан не зглянувся на його благання. Натомість Безіл отримує від нього ніж у шию. Цей злочин потягнув за собою інший. Шляхом шантажу Грей примушує колишнього приятеля хіміка Алана Кампбела знищити тіло художника. Свідків і доказів злочинцю допомогла позбутися доля: Алан наклав на себе руки, а Безіла ніхто не розшукував, бо він збирався поїхати до Парижу.

Лише раз у житті Грея знаряддя помсти у образі моряка Джеймса Вейна промайнуло зовсім поруч. Двічі Джеймс намагався помститися за сестру, але першого разу його  ввела в оману зовнішність Доріана, а вдруге – сліпа пуля рикошетом влучила у нього самого, коли він на полюванні цілився у свого ворога.

Відділивши від краси її духовну сутність, Доріан Грей став потворним символом «нового гедонізму», до якого закликав лорд Генрі, - вчення, що стверджувало насолоду як вищий сенс буття. Сам герой нарешті теж зрозумів, до чого призвело нехтування мораллю: «Смерть власної душі в живім тілі». Блискучі парадокси («Доброго впливу взагалі не існує», «Сумління – це страх», «Життя – це лише нервові волокна та клітини мозку») порівняно зі страшними змінами на портреті втратили свою привабливість і стали марними. О. Вайльд, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив запереченням її заперечення. Навіть чимось більшим – визнанням мистецтва найвищим людським сумлінням, непідкупним і незнищенним.

Руйнівні сили, які впустив у свою душу Доріан Грей, знищили врешті-решт і його тіло: коли він кинувся з ножем на портрет, то вбив самого себе. Юний і чистий головний герой роману опинився між двома протилежними ідеями – теорією «чистого мистецтва» Безіла та вченням лорда Генрі, який бачив мистецтво у самому собі. Але «митець власної душі» та «митець власного життя» не бачили душ інших людей, вони прогледіли душу юного красеня. Учень заперечив теорії своїх наставників: у пізнанні він став злочинцем, для себе – власним душогубцем. Однак справжня краса існує поза теоріями, про це свідчить відродження портрета після того, як його тілесний двійник усвідомив хибність бездушного життя. Портрет – один із головних персонажів роману. Він є тим магічним дзеркалом, який, наче рентген, висвітив сутність буття. Визначивши хворобу, показавши всі затемнення, портрет знову засіяв вічною красою.

б)   Особливості стилю. Тяжіння твору до розкриття складних філософських проблем у вигляді розумових рефлексів героя автора, показу протиборства ідей є ознаками інтелектуального роману, який набув розвитку у ХХ ст.

У романі «Портрет Доріана Грея» стикаються різні погляди на мистецтво, його природу, мету. Ці точки зору уособлюють естет-художник Безіл і гедоніст лорд Генрі. Але особливість їхніх суперечок полягає в тому, що вони, відстоюючи засади естетизму, борються не стільки один з одним, скільки разом проти загальноприйнятого, усталеного, традиційного погляду на мистецтво, життя, мораль. Думку про самодостатність мистецтва стверджує художник, який відчуває красу, творить її, віддає їй свою душу. Лорд Генрі – проповідник насолоди від життя та мистецтва. Практичне ж втілення естетичних ідей у життя уособлює Доріан Грей.

Безумне наслідування ідей, як і одягу чи модних аксесуарів, завжди призводить до краху. Пам’ятаючи про парадоксальне мислення Вайльда, можна припустити, що життя Доріана Грея – це не тільки заперечення заперечень зв’язків мистецтва з моральними принципами, як про розвиток мистецтва за власними законами та принципами, які не збігаються із законами життя. Ідеолог гедонізму Генрі Уоттон не робить нічого аморального. Як зауважив Безіл: «Ти не говориш нічого аморального і не робиш нічого аморального». Тобто естетизм – це не шлях до злочину. Фантастичний злам сюжету дозволяє уявити незвичайність позиції Доріана Грея, який все переплутав: життя, мистецтво, красу, потворність. Мистецтво має власні закони розвитку, які не можна переносити на людське життя.

Вайльд збагатив світову романну традицію не стільки новими проблемами, скільки незвичайними шляхами їх вирішення. Парадоксальність мислення письменника поширилися на зображення естетичних проблем та їх естетичне осмислення. Балансування на межі звичайного та незвичайного, усталеного та зухвалого дозволило йому звернути увагу на такі питання, які здавались давно вирішеними.

Крім інтелектуалізму роман відзначається нетрадиційною поетикою, характерною для раннього модернізму. Тут порушується межа між дійсним і фантастичним, об’єктивним і суб’єктивним, свідомим і підсвідомим. Зміни на портреті реальніше відображають стан героя, ніж його зовнішність, яка за всіма ознаками, повинна б змінюватись. У зображенні автора світ почуттів, вражень, насолод виявляється значущішим для формування світогляду, ніж об’єктивні умови. Нерідко читач втрачає відчуття того, де герой мислить, а де марить, занурившись у химерні мрії. Існування Доріана Грея перетворюється на своєрідне вигадане життя уяви, жахливість якого доводять ганебні вчинки героя.

У центрі роману постає особистість. Дослідження її психології становить головну мету автора. Вайльд використовує імпресіоністичний стиль, фіксуючи непомітні, на перший погляд, порухи людського серця. У процесі становлення Доріана важливе все: не тільки те, що він побачив і почув, а навіть натяки, окремі враження, настрої, асоціації. Портрет є символом людської душі, яка стає потворнішою. Героя поступово захоплює стихія власних почуттів, з яких він робить культ. Письменник майстерно відтворює подальшу моральну деградацію Доріана Грея. Врешті-решт він не може вже дивитися на портрет – свою душу.

Роздивляючись портретну родинну галерею, Доріан Грей відчув, що він несе у собі «незбагненні спадки думок і пристрастей» своїх предків, що його плоть заражена їхніми страхітливими хворобами. Своїх останніх фарб додало до портрета мистецтво, яке естетизує людські вади, отруюючи потягом до незвичайних вражень.

Це відчуває сам герой: «Вони всі близькі йому – ті дивні й жахливі постаті, що пройшли світовою сценою і зробили гріх таким чудовим, а зло сповнили такої                                    витонченої принадності. Здавалося, їхні життя в якийсь таємничий спосіб переплелись з його власним». Поступово портрет стає символом гріхопадіння не тільки героя роману. Письменник майстерно імпресіоністичними засобами створює узагальнений символ – портрет людського гріха.

Ранній модернізм був тісно пов'язаний із романтизмом. У романі Вайльда відчувається відгомін романтичних традицій, але в парадоксальній інтерпретації. Герої шукають для себе нових ідеалів, протиставлених реальній дійсності. Доріан Грей знаходить свій ідеал у насолоді, Безіл – у творенні прекрасного, лорд Генрі – у вільному самовиявленні, Сибіла Вейн – у коханні тощо. Усі вони так чи інакше прагнуть у світ уподобань. Однак, якщо в романтичній літературі все чітко визначено: світ – жахливий, а романтичний ідеал – прекрасний, то у любителя парадоксів Вайльда визначеності немає й не може бути. Особистість у нього постає в складному сплетінні протиріч, розв’язати які не в змозі навіть саме життя.

Роман переобтяжений різними, іноді суперечливими, думками, образами, ідеями які повинні викликати у читачів власні асоціації, роздуми, настрої. Одне витікає з іншого або навпаки, начебто виникає раптово. Усе це створює ефект постійного плину «свідомості як вона є», що, за словами автора, «має полонити всю увагу».

в)   Місце роману у світовій літературі.  «Портрет Доріана Грея» має численні паралелі з творами світової літератури як за схожістю сюжету, так і за розкриттям глобальних проблем життя людини. Фантастичний сюжет, коли герой отримує за допомогою темних сил довголіття, молодість, багатство або славу, досить поширені у літературі. Появі Доріана Грея передували твори англійського романтика Чарльза Метюріна, знаного Вайльдом з родинних переказів (він був дядьком матері). Його роман «Мелмот Блукач» (1820) – це історія про угоду з дияволом заради вічного життя. Німецький літератор А. Шаміссо у повісті-казці «Історія Петера Шлеміля» (1814) описав продаж героєм заради успіху своєї власної тіні дияволу. Подібні ситуації можна зустріти в творах Е.-Т.-А. Гофмана, І.-В. Майнгольда, Е. По, Р. Стівенсона. Роман Ж.-К. Гюїсманса «Навпаки» (1884) згадується у творі Вайльда як книга, за допомогою якої лорд Генрі «отруїв» Доріана. Герой твору, молодий аристократ Дез- Ессент, влаштував собі життя «навпаки» загальноприйнятому, відгородившись від цілого світу. Його купання у витончених ароматах, кохання в екзотичних рослинах нагадують життя не лише Доріана Грея, а й самого Вайльда. Герої обох романів сповідують імпресіоністичний принцип «все – у враженні». На уламках старого світу вони створюють новий світ краси, яка вища за мораль, а тому їм «усе дозволено».  Заради оригінального враження, свіжих відчуттів вони ладні на все навіть на вбивство.

«Портрет Доріана Грея» перегукується також із повістю О. де Бальзака «Шагренева шкіра» (1831). Коли письменникові це зауважили, він відповів: «Не стану переробляти свого роману через те, що якийсь недійшлий самовбивця отруював собі життя шматком ослячої шкіри ». Це, мабуть, був жарт, тому що, незважаючи на різні естетичні погляди та творчі манери, письменників об’єднувало вирішення спільної проблеми – сенс людського буття. Головні герої обох романів порушили гармонію душі і тіла, і за те були жорстоко покарані. Вайльдівський Грей і бальзаківський Рафаель опинились у залежності від реальних предметів – портрета та шагреневої шкіри, які фіксували їхні бажання та вчинки. Саме ця наочність морального падіння зробила нестерпним їхнє життя і призвела до загибелі. Штучні відбитки душ героїв були непідкупними та незнищенними – саме такими повинні бути живі людські душі. Це доводили своїми творами Вайльд і Бальзак. Французького реаліста більше вабило дослідження психології людини, тоді як англійського естета хвилювало інтелектуальне осмислення людського буття й ролі мистецтва в ньому.

До таких творів додати повість М.Гоголя «Портрет» (1842). Вайльд добре знав і високо цінував творчість російських письменників. М. Гоголь був близьким йому своїм тяжінням до фантастики та гротеску.

У ХХ ст. вайльдівські проблеми постали ще гостріше, особливо в тих країнах, де придушували вільну думку, переслідували власну позицію і свободу творчості. Мистецтво, підкорене ідеології, - ця неволя за примусову моральність, проти якої бунтував англійський естет. Але саме його думки знаходимо у творах М. Булгакова («Майстер і Маргарита»), В. Винниченка («Чорна пантера і Білий медвідь») та ін.

Оскар Вайльд – одна з найколоритніших постатей світової культури. На олтар мистецтва він поклав не тільки свій талант, але й своє життя, підкоривши його естетичним теоріям. Як лікар-експерементатор випробовує на собі нові ліки, так і Вайльд прожив життя під гаслом естетизму і гедонізму. Але душа – не вигадка, мистецтво – не розвага, життя – не експеримент. «Принц парадокса» своїм життям і своїми творами дав людству важливі моральні уроки. І це, мабуть, най парадоксальніший парадокс письменника.