Афанасій Фет — один із найприкметніших російських ліриків
ХІХ століття.
План
1. Дитячі та юнацькі
роки.
2. Між університетом та армією.
3. Поетична слава.
4. Виконання бажання. 1. Афанасій Фет народивя в листопаді або грудні 1820 року в с. Ново-сілки Орловської губернії і був
записаний у церковній книзі як син місцевого поміщика Афанасія Шеншина. На
порозі юності 14-літньому Фету довелося пережити суворе випробування: його
відлучили від роду Шеншених, позбавили прізвища, громадянства та підданства.
Виявилося, що поміщик Шеншин привіз у Росію матір майбутнього поета, коли вона
була вагітною, а справжнім його батьком є дрібний німецький чиновник Йоганн
Фет. Так із російського
дворянина юнак став німецьким підданцем і отримав прізвище справжнього батька.
Майже 40 років свого життя Фет намагався змінити свою соціальну долю і з
фанатичною впертістю досяг своєї мети: з 1873 р. Фет із дозволу Олександра ІІ
стає Шеншиним. 2. Хоча сім'я Шеншених особливою культурою не вирізнялася, Фет здобув добру
освіту. З 1835 по 1837 роки він навчався в німецькому протестанському пансіоні
у Верро (тепер Виру, Естонія). Тут він із захопленям вивчає класичну філологію
і потайки починає писати вірші. Фет опанував тут латинську мову, що потім
допомогло йому пізніше перекладати давньо-римських поетів.
Після Верро Фет продовжував освіту в пансіоні професора Погодіна для підготовки
в Московський університет, куди він був зарахований у 1838 році на відділення
словесності філософського факультету. В університетські роки Фет особливо
здружився з майбутнім відомим критиком і поетом Аполлоном Григор'євим. Разом
вони обговорювали поетичні проби пера, які увійшли в першу збірку — «Ліричний
пантеон» (1840). Це були наслідувальні вірші, причому зразками для наслідування
стала поезія Пушкіна і Венедиктова, якому, як загадував Фет, він захоплено
«підвивав».
Протягом двох-трьох років після виходу друком «Ліричного пантеону» Фет публікує
на сторінках журналів, зокрема «Москвитянина» та «Отечественных записок»,
добірки віршів, але сподіваного багатства вони не приносяться. Із надією
повернути собі дворянство молодий поет залишає Москву і записується на
військову службу в кірасирський полк, що розквартировувався в Херсонській
губернії. Згодом у своїх мемуарах Фет занотує: «Чи довго триватиме це
ув'язнення — не знаю, і через якусь мить по столовій ложці лізуться різні
гоголівські Вії в очі, та ще потрібно посміхатися... Я можу життя своє
порівняти лише з брудного калюжею». На цей час припадає його знайомство з
дочкою бідного поміщика Марією Лізич. Вони покохали одне одного, але Фет чесно
зізнався, що не може одружитися з дівчиною буз посагу. Після розриву Марія
трагічно загинула за загадкових обставин. Вірші Фета, присвячені Лазич, які він
писав упродовж усього життя, позначені напругою і силою ліризму, вони різко
контрастують з іншою лірикою поета своїм особливим драматичним колоритом.
У 1853 році Фет перевівся у лейб-уланський полк, розквартивований поблизу
Петербурга, де отримав можливість знову повернутися до літературної діяльності.
Він зближується зі літературним гуртком «Современника», його підтримують І.
Тургенєв, а
М. Некрасов включає його в коло постійних авторів журналу. У цей час Фет зазнає
нового випробування: виходить указ, згідно яким дворянство можна отримати лише у
чині полковника. Це зробило його подальшу військову кар'єру даремною. 3. У 1850 і 1856 роках вийшли друком дві поетичні збірки Фета, які
зробили його відомим і навіть знаменитим. «У вмінні вловлювати та передавати
повсякденні, але для інших невловимі відтінки почуття та пристрастей полягає
вся сила обдарування нашого молодого поета», — писав про творчість Фета у 1850
році Аполлон Григор'єв. Сучасники вбачали особливість його поетичної манери у
вмінні художньо закріпити результати спостережень над життям.природи та
людського серця в момент руху, розвитку. «Він увесь живе моментом, ним
схопленим... і відтворює картину, що вразила його, не опускаючи з неї найменшої
подробиці». Ліричний герой Фета в будь-якому життєвому чи природному явищі
бачить досконалу гармонію і поспішає розділити своє захопленя з читачем, тому
природа в його віршах стає одухотвореним символом краси.
Один із найкращих творів поета цього періоду — знаменитий вірш «Шепіт... Ніжий
звук зітхання...» (1850), який разом із поезією «Діана» спричинився до
літературної полеміки 60-х років. М. Салтиков-Щедрін писав у рецензії на
поетичну збірку Фета: «Безперечно, в будь-якій літературі нечасто можна знайти
вірш, який своєю запашною свіжістб зваблював би читача настільки, як вірш п.
Фета «Шепіт... Ніжий звук зітхання...».
Лев Толстой зауважував: «Це майстерний вірш; в ньому жодного дієслова
(присудка). Кожний вислів — картина». Водночас, сприйнятий як маніфест «чистого
мистецтва», вірш став об'єктом десятків пародійних відгуків різних авторів,
докорів і захоплень. 4. Вийшовши у відставку, Фет одружився з сестрою критика Боткіна — М.
Боткіній, яка належала до багатої московської купецької сім'ї. Це був шлюб із
розрахунку, і поет щиро зізнавя нареченій у таємниці свого народження. На гроші
дружини Фет у 1860 році купляє маєток Степанівку і стає поміщиком. Розбагатівши
і переїхавши у 1877 році в куплений ним маєток Воробйовку, він майже безвиїзно
живе там до 1881 року, а згодом, купивши дім у Москві, проводить там весну і
літо. Реалізувалася і найзаповітніша мрія Фета: він став дворянином.
Надзвичайно щасливими та плідними стали 80-і роки і для Фета-поета. Починаючи з
1883 року, він видає ряд збірок ліричних віршів, об'єднаних спільною назвою,—
«Вечірні вогні» (випуск перший — 1883 рік;випуск другий — 1885 рік; випуск
третій — 1888 рік; випуск четвертий — 1891 рік). У своїх віршах поет цурається
будь-якої абстрактності, оскільки душевні стани важко піддаються аналізові, а
ще важче передати словами деякі ледве вловимі порухи душі:
Убога мова в нас! Хотіти й не могти,—
Ні з друзями, ні з чужими не перекажеш ти
Того,що в грудях б'є, немов прозорі хвилі.
І марна всі жага невтолених сердець,
І перед вічною оманою мудрець
Схиляє сивину в несилі.
(«Убога в мова в нас...»)
Але це не заважає Фетові бути дивовижно точним і конкретним у пейзажній ліриці,
він тонко деталізує картини природи, яку він любить і знає. Як поет-пейзажист,
Фет посідає одне з найпочесніших місць у російській поезії. Попри свою художню
емоційність, сам поет вважав, що без думки «немає поетичного змісту», і в
баагтьох його віршах ми бачимо прагнення осмислити «вічні» питання життя людини
та природи.
Занурюючись у світ природи, спостерігаючи за нею в усьому розмаїтті її плинних
форм, Фет шукав і знаходив у ній відповідності своєму душевному світу, джеремо
морального заспокоєння. Поет відчуває, за його власними зізнанням, «зв'язок зі
світом природи». Характерним і переконливим у цьому плані є відомий вірш Фета
«Я прийшов до тебе, мила...», який наче пронизаний сонячним промінням і який
пахне ранковою свіжістю. Заключні рядки вірша: «Що співатиму, не знаю, Але
співів повні груди!» наче підтверджують те, що Фета недаремно називають «поетом
невизначених, недомовлених, невиразних почуттів».
В останнє десятиліття свого життя, окрім оригінальних поетичних збірок, фет
публікує багато перекладів, зокрема повний переклад Горація та інших
давньоримських поетів, «Фауста» Гете і твори Шопергауера. Він пише досить
об'ємні мемуари — «Мої спогади» (2 томи) і «Ранні роки мого життя», однією із
цілей яких було довести, що його «шляхи людські та поетичні не мають між собою
нічого спільного і що «краса» взагалі не має жодного відношення до життя» (П.
Громов)
Помер поет у 1892 році від приступу астми. Перед цим він намагався покінчити
своє життя самогубством.
Творчість Фета справила значний вплив на поетів-символістів початку ХХ століття
— В. Брюносова, О. Блока, А. Блока, А. Бєлого, а згодом С.Єсеніна, Б.
Пастернака та ін.
