Оноре де Бальзак

Оноре де Бальзак народився 20 травня 1799 р. у м. Тур. Його дід був хліборобом і мав прізвище Бальса. Батько, ставши чиновником, надав прізвищу аристократичного звучання – Бальзак.

З 1807 по 1813 р. хлопчик навчався у Вандомському коледжі, де панували суворі звичаї й строга дисципліна. Хоча ці роки письменник згадував не як кращі у своєму житті, але саме тут уперше повною мірою виявилася його любов до читання, до чарівного світу книг.

Коли сім`я переїхала до Парижа 1814 р., він продовжив навчання у приватних закладах. З 1816 р. вивчав право як вільний слухач юридичного факультету, який закінчив через три роки, отримавши диплом бакалавра. Водночас відвідував лекції Сорбонського університету процесорів. Мрії батьків про юридичну кар`єру сина не справдились: він вирішив присвятити себе літературі. Батьки погодилися дати йому для випробування два роки, протягом яким він мав засвідчити своє літературне обдарування.

Оселившись у мансарді, юнак працював над історичною трагедією у віршах "Кромвель”, але перша спроба віявилася невдалою. І тоді він вирішив звернутися до жанру, який допоміг би швидко знайти видавця і покупця, зрозумівши, що таким жанром є роман.

Літературній праці Бальзак присвятив усе своє життя. Стефан Цвейг влучно порівнював його з Наполеоном. У багатьох юнаків у ті часи виникало наполеонівське бажання завоювати світ.,Але коли письменник досяг повноліття, вже не можна було зробити це з допомогою зброї. "Залишалось мистецтво, — відзначає Цвейг. — Бальзак почав писати... Подібно до Наполеона, він примушує весь світ рухатися по орбіті Франції, центром якої є Париж". Перший його роман "Шуани” вийшов 1829 р. Більшість наступних творів письменник об'єднав у багатотомну епопею "Людська комедія", яка принесла авторові світову славу. Він змалював у ній картину життя сучасного йому французького суспільства, виділивши різні його прошарки.

Проте матеріальне становище письменника було скрутним. Щоб виплутатися з боргів, йому доводилося днями сидіти за письмовим столом. "Працювати, — писав він в одному з листів, — це означає вставати завжди опівночі, писати до 8-ї години ранку, поснідати за п'ятнадцять хвилин і знову працювати до п'яти, пообідати, лягти спати і завтра все почати спочатку". "Пишу весь час, — повідомляв він в іншому листі, — коли не сиджу над рукописом, обмірковую план, а коли не думаю над планом, то виправляю гранки. Ось моє життя". Він писав по 12—14 годин на добу.

Між тим він любив аристократичний світ, любив відвідувати салони, милуватися красою жінок, спілкуватися з відомими письменниками, серед яких були Віктор Гюго, Жорж Санд, Генріх Гейне та ін. Бажанням належати до цього світу пояснюється, можливо, й сумна історія його одруження.

У 1832 р, Бальзак отримав лист із Одеси за підписом "Іноземка" і відповів на нього. Згодом він дізнався, що його автор — дуже родовита і багата жінка Евеліна Ганська, польська графиня, російська піддана, яка мешкала у Верхівні, неподалік від Києва. Листування і поодинокі зустрічі з нею тривали 18 років.

У березні 1850 р. смертельно хворий письменник обвінчався з немолодою вже Евеліною Ганською. Довга подорож із Верхівні до Парижа загострила його хворобу і була останньою в його житті. В. Гюго, відвідавши Бальзака незадовго до його смерті, сповістив друзям: «Європа втрачає у ці дні велику людину». 18 серпня письменника не стало, його було поховано на цвинтарі Пер-Лашез.

2. Письменник двічі відвідав Україну (у 1847—1848 і 1848—1850 рр.). Загалом він провів тут більше двох років. Окрім Верхівні побував у Бердичеві, Києві та інших містах. Перебування в Україні дало йому можливість ознайомитися зі слов'янським світом, до якого він виявляв інтерес. У листах на батьківщину відзначав багатства цього краю.

Українська тема була дуже популярною серед західноєвропейських письменників першої половини XIX ст. До неї зверталися Дж. Байрон, В. Гюго, П. Меріме, мадам де Сталь, А. Міцкевич та ін. Але якщо увагу романтиків привертав у першу чергу національний колорит, то Бальзака цікавило соціальне життя. Листуючись з Б. Ганською та перебуваючи у її маєтку, він цікавився життям українських селян. У незавершеному нарисі "Лист про Київ" письменник змальовує враження від першої подорожі в Україну у вересні 1847 р. Йому запам'яталися мальовничі села, родючі ниви і веселі селяни. "Всюди, — зазначає він, — я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями". Життя українського селянина Бальзак сприйняв як ідилію. Він вважав, що селянину, який перебуває під опікою поміщика, не стане краще, якщо він звільниться від неї і отримуватиме платню, як на той час французький селянин. Порівнюючи життя українських та французьких селян, він дійшов висновку, що на українських не позначається руйнівна дія "фінансового начала". У листах з України міститься і багато критичних зауважень щодо відсталості української економіки, невмілого ведення господарства поміщиками тощо. Українські враження знайшли відображення у романі "Селяни" (1848} - одному із підсумкових у творчості письменника

Вдруге він приїхав в Україну у березні 1848 р, і провів тут майже два роки.

У колишньому маєтку Евеліни Ганської у Верхівні донині зберігається "музейна" кімната, а біля головного входу табличка з написом: "У цьому будинку в 1847— 1850 рр. жив великий письменник Оноре де Бальзак".

Зв'язок з Україною не вичерпується фактами перебування письменника на її території. Його творчість стала відомою тут ще раніше завдяки російським перекладам, які почали з'являтися майже одночасно з французькими виданнями. З творами Бальзака був добре обізнаний Т. Шевченко, про що свідчать посилання на них у його повістях. І. Франко охарактеризував творця "Людської комедії" як одного з найвидатніших представників реалістичної традиції у французькій та європейській літературі. Творчістю Бальзака захоплювалися українські письменники другої половини XIX — початку XX ст. від Марка Вовчка до М. Коцюбинського. Переклади його творів українською мовою з'являються в останній третині XIX ст. У 1884 р. у Львові вийшов роман "Батько Горіо" як літературний додаток до журналу "Діло". Широке входження письменника в українську культуру починається у 20— 30-х роках XX ст., коли з'являються в українських перекладах основні його твори. Цей процес тривав у повоєнні роки. Класичними стали переклади українською мовою, виконані І. Сидоренко, Є. Дроб'язко, В. Підмогильним, М. Рудницьким та ін.

З 1989 р. здійснюється 10-томне видання творів Бальзака українською мовою, у підготовці якого взяли участь перекладачі В. Шовкун, Д. Паламарчук, І. Сидоренко, Т. Воронович та ін.

3. Творчий шлях письменника, як правило, поділяють на два нерівномірних періоди. Перший — 20-ті роки XIX ст», коли він писав пригодницькі твори в дусі В. Скотта і Ф. Купера, а також бульварні та готичні романи, які пізніше так і не наважився визнати своїми і не включав до своїх зібрань. Другий період — ЗО—40-ві роки, протягом яких він створив знамениту "Людську комедію", "Сто пустотливих оповідань", декілька драм. Справжній Бальзак — це, звичайно, Бальзак другого періоду творчості. Але і перший відіграв велику роль у становленні письменника, у пошуках власного шляху в мистецтві.

"Останній шуан, або Бретань у 1800 році" (1829) — перший твір Бальзака, підписаний його власним іменем. Цей роман з історії французької революції, який автор пізніше називатиме просто "Шуани", читачам сподобався. У ньому вдало поєднано романтичний сюжет і реалістичне тло, історію і сучасність. Для романної техніки тих часів це було незвично. Романи В. Скотта були заглиблені у минуле, а Бальзак вважав, що в історичному романі має бути думка, яка поєднує минуле і майбутнє.

Початок 30-х років відзначений великим творчим піднесенням у житті письменника. З'являються друком "Сцени приватного життя" (1830), велика кількість оповідань, повістей, уривків, покладених пізніше в основу таких відомих творів, як "Гобсек", "Тридцятирічна жінка" та ін. Перший роман "Шагренева шкіра", надрукований у 1831 р., зробив його автора знаменитим і відкрив перед ним двері аристократичних салонів.

Після появи "Шуанів" він поступово виношує задум циклізації своїх творів. Реалізувати цей задум пов­ною мірою йому вдалося в "Людській комедії", яка відзначається епопейним характером, намаганням зоб­разити життя всього французького суспільства, усіх його прошарків.

За своїми політичними поглядами Бальзак був легітимістом (лат. 1е£Шпш8 — законний), тобто прихильником монархії. "Я пишу при світлі двох одвічних істин: релігії і монархії, — проголошував він у передмові до "Людської комедії". Свої надії на майбутнє пов'язував із законною монархією, а не з Липневою, яка прийшла до влади внаслідок революції 1830 р. в особі Луї Філіппа. Він симпатизував дворянству, ідеалізував французьку аристократію, хоча часто і критикував її у своїх творах.

Проте захоплення легітимізмом не заважало письменникові об'єктивно оцінювати це явище. У "Політичному сповіданні віри", опублікованому, після революції 1848 р., він заявив що прийме республіку, якщо вона виправдає сподівання, покладені на неї народом Франції.

Бальзак був оригінальним мислителем. Ознайомлення з працями відомих на той час природознавців наштовхнуло його на думку про те, що "суспільство подібне до природи", що в ньому, як і в природі, існували й існуватимуть людські види, які потрібно вивчати. І він дав зразки такого вивчення у своїх творах. Хоча письменник намагався наблизити мистецтво до життя, але цього творчість не мала нічого спільного з примітивним копіюванням, бо мистецтво повинно не лише відображати природу, а й передавати її душу і смисл.

Роль письменника, вважав він, подібна до ролі державного діяча, " а, може, навіть і вища за неї ". На його думку письменник повинен бути вчителем людей. Про це Бальзак написав в передумові до "Людської комедії ”, здійсненню задуму якої присвятив більшу частину свого творчого життя.

Про себе Бальзак писав так: " Я належу до опозиції яка називається життя ” . Дійсно, на противагу штучній моралі й лицемірним законам суспільства, він завжди прагнув невигаданих відчуттів, сильних пристрастей, справжнього життя. Він ішов різними шляхами, нерідко захоплювався протилежними ідеями, поринав у стихію аристократичних салонів і разом з тим викривав їх з усією силою реаліста. Помиляючись і блукаючи життєвими дорогами, Бальзак, втім, завжди залишався філософом, мислителем, який з власного досвіду зробив джерело глибоких художніх спостережень. Французький письменник Андре Моруа в книзі "Прометей, або Життя Бальзака" пізніше зазначав: "...з того дня, як Оноре де Бальзак зумів показати світові пильний і важкий погляд своєї матері, свої прикрощі, своє читання книг у Вандомському колежі, вперше відчутий "аромат жінки", ганебні спекуляції лихварів, свої "втрачені ілюзії" й захоплення творчістю, його мозок вигодував цілий світ. І цей світ поглинув його життя — він помер ще молодим. Проте хто б не хотів бути Бальзаком?”

4. Задум "Людської комедії" формувався поступово, починаючи з 1829 р. — виходу в світ "Шуанів". Згодом письменник уклав домовленості на видання "Філософських романів і повістей" та "Сцен приватного життя". У 1833 р. з'явилася ширша назва — "Етюди про звичаї XIX ст." з підрозділами: "Сцени приватного життя", "Сцени провінційного життя", "Сцени паризького життя". Ще чіткіше задум окреслився у 1834 р. В одному з листів, датованому цим роком, він писав: "Мій твір повинен увібрати в себе усі типи людей, усі суспільні стани, він повинен втілити всі соціальні зрушення так, щоб жодна життєва ситуація, жодна особа, жоден характер, чоловічий та жіночий, жоден образ, жодна професія не виявились забутими". У 1840 р. з'являється назва — "Людська комедія", яка остаточно сформувалася й утвердилася в 1841 р. Вона перегукується з назвою "Божественної комедії" Данте. Об'єднує ці твори грандіозність задуму. І Бальзак, і Данте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм удалося. Тільки об'єктом художнього зображення у Данте був потойбічний світ, а Бальзак став літописцем сучасного йому світу у всіх його виявах. Підхід письменника до зображення світу був критичним. Про це свідчить і передмова до першого видання "Шагреневої шкіри": "Суспільство вимагає від нас прекрасних картин: але де ж узяти натуру для них? Ваш убогий одяг, ваші невдалі революції, ваші балакливі буржуа, ваша мертва релігія, ваші королі без престолів — чи так вже це поетично, чи варто зображення?"

У 1842 р. з'явилися передмова до "Людської комедії" та її проспект. Відомий також каталог 1844 р., який письменник склав до другого її видання. Важко сказати, яким би був остаточний вигляд цієї гігантської споруди, пощасти авторові її завершити, бо задум епопеї увесь час уточнювався і доповнювався. За згаданим каталогом "Людська комедія" мала містити 144 твори, з яких Бальзак встиг написати 96.

"Людська комедія" складається з трьох великих частин: "Етюди про звичаї", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди". У своїх планах письменник бачив їх "у вигляді ярусів", які "височітимуть один над одним". Це була своєрідна будова в три поверхи, фундамент якої становив розділ "Етюди про звичаї". Емілю Золя "Людська комедія" нагадувала "недобудовану Вавілонську вежу", яку будівничий не встиг завершити.

"Етюди про звичаї" поділялися спочатку на три, а потім на шість циклів: сцени приватного, паризького, провінційного, політичного, воєнного і селянського життя. "Тут не буде місця вигаданим фактам, я описуватиму лише те, що відбувається всюди", — підкреслював

"Філософські етюди" мали пояснювати, звідки і чому виникають почуття, що таке життя, де ті межі й умови, поза якими не можуть існувати ні люди, ні суспільство. До визначних творів цієї частини належать "Шагренева шкіра", "Невідомий шедевр", "Еліксир довголіття", "Серафіта" та ін.

У передмові до "Людської комедії" Бальзак підкреслював, що перша її частина - "Етюди про звичаї" - лише "основа, сповнена образів, трагедій і комедій, над якою височітимуть "Філософські етюди", призначення яких полягає вже не у змалюванні життєвих явищ, а в поясненні їхніх причин, рушійних сил". А тому "Філософські етюди" відіграють у художній системі "Людської комедії" дуже велику роль.Філософсько-наукова проблематика цієї частини епопеї свідчить про те, що Бальзак був не тільки майстром зображення побутових деталей, а й оригінальним мислителем. Подібно до просвітителів він вірив у духовні сили людини, її розум. Дослідники вважають, що його міркування про прямі та криві лінії перегукуються з неевклідовою геометрією М. Лобачевського. "Ваша геометрія, — писав вів у "Серафіті", — встановлює, що пряма є найкоротша відстань між двома точками, але ваша ж астрономія свідчить, що Бог вдавався тільки до кривих" Письменyика цікавили проблеми психології, взаємозв'язків фізичного і духовного тощо.

"Аналітичні етюди", на думку автора, мали досліджувати початки, основи речей. Письменник зазначав: "Звичаї — це спектакль, причини — це куліси й механізм сцени, початки — це автор". До "Аналітичних етюдів" входять збірка нарисів "Фізіологія шлюбу", книга "Дрібні негаразди подружнього життя" та ін.

Хоча авторові не вдалося реалізувати свої плани повною мірою, проте й того, що здійснено, достатньо, щоб назавжди увічнити його ім'я. До того ж окремі з його "етюдів" чи "сцен" ("Шагренева шкіра", "Гобсек", "Батько Горіо", "Ежені Гранде", "Пишнота і злиденність куртизанок", "Втрачені ілюзії" тощо) є справжніми шедеврами.

Характерна особливість художньої структури "Людської комедії" полягає в тому, що кожен її твір є складовою частиною цілого, але це не заважає сприймати його як самостійний. Єдність романів забезпечується не лише спільним предметом зображення — французьке суспільство, а й внутрішніми зв'язками. Щоб закріпити їх, письменник використовує винайдений ним композиційний засіб — "перехідні персонажі". Він відмовився від поділу героїв на головних і другорядних. Образи, які в одному творі перебувають начебто на узбіччі, в іншому — опиняються в центрі уваги автора. Це можна простежити на прикладі Ежена Растіньяка — одного з найпопулярніших героїв епопеї. У "Шагреневій шкірі" він — другорядний персонаж, а в романі "Батько Горіо" зображений значно детальніше. Растіньяк знову з'являється в романі "Втрачені ілюзії", в оповіданні "Справа про опіку" та ін. У повісті "Таємниці княгині де Каді-ньян" він обіймає чималу службову посаду, а в романі "Банкірський дім Нусінген" — надзвичайно багата людина. "Через двадцять книг Бальзака проходить барон де Растіньяк, пер Франції", — підсумовує С. Цвейг.

У "Людській комедії" майже дві тисячі персонажів, але в цьому, здається, безмежному морі існує своя система. Усі образи подано в їх розвитку. Еволюцію кожного з них можна простежити і навіть скласти його "біографію". Одним із перших подібну "біографію" написав сам автор. "Растіньяк — старший син барона і баронеси де Растіньяк — народився в замку Растіньяк у департаменті Шаранта у 1799 р.; приїхав до Парижа, у 1819 р. вивчати право, оселився в будинку Воке, познайомився там із Жаком Колленом, який ховався за

Цікаво, що автор пише про вигаданого героя — витвір своєї уяви — як про живу людину, хоча відомо, що від реальних моделей у його творі залишалося зовсім небагато: деякі загальні риси життєвого шляху, зовнішності чи біографії. Процес типізації (відбору подібних людських особистостей та їхнього узагальнення) мав у нього свої особливості, велику роль при цьому відігравав вимисел, а його типи є водночас і яскравими індивідуальностями.

З технікою "персонажів, що повертаються", або "перехідних персонажів" пов'язана така особливість бальзаківського роману, як відкриті фінали. Він не любив типових розв'язок, якими, як правило, закінчувалися твори з лінійним сюжетом. У його романах декілька сюжетних ліній. Важливою особливістю композиції створеного письменником нового типу роману є поліцентричність, або багатоцентровість, згідно з якою центром сюжетної дії є не один, а кілька персонажів.

Кожна культурна епоха давала свій зразок епопеї. "Людська комедія" Бальзака — один із різновидів епопеї XIX ст. Це великий і досить складний цикл романів з різноманітною проблематикою, який не має аналогів у світовій літературі. Із стародавньою епопеєю цей твір поєднує роль розповідача: як і в минулі часи, він всезна-ючий і об'єктивний. Широта задуму "Людської комедії", який видається всеосяжним, не може не вражати. "Мій труд має свою географію, а також і свою генеалогію, свої сім'ї, свої місцевості, обстановку, дійових осіб і факти, а також він має свій гербовник, своє дворянство і буржуазію, своїх ремісників і селян, політиків і денді, свою армію — словом, увесь світ", — зазначав письменник.. Значне місце в проблематиці епопеї посідає проблема становлення молодої людини. Автор із власного досвіду був добре обізнаний з типом молодиків, які приїхали з провінції з порожніми кишенями, але з великим бажанням знайти своє місце в столиці, а з часом і завоювати її. Проте процес їх входження у вищі сфери життя Парижа виявляється дуже болісним, а успіхи дістаються надто дорогою ціною. Проблема втрачених ілюзій — одна з найгостріших і найактуальніших у творчості письменника.

"Втрачені ілюзії" (1835—1843) — роман, над яким автор працював протягом дев'яти років, найбільш яскраво втілює цю проблему. Звернувшись до типово романтичної проблеми, Бальзак розв'язує її за допомогою реалістичних засобів.

На початку роману син аптекаря Люсьєн Шардон, початкуючий поет, герой з типово романтичним світобаченням, мріє про блискуче, славне майбутнє. У другій частині роману — "Провінційна знаменитість у Парижі" — автор простежує, як, потрапивши до столиці, він не тільки змінює звичайне прізвище на аристократичне дю Рюбампре, а й поступово пристосовується до продажного світу, в якому купується і продається все: дружба, любов, талант, не кажучи вже про матеріальні цінності. Зіткнув

Не менш трагічною є доля чесного і талановитого винахідника Давида Сешара, приреченого на страждання у суспільстві, де процвітають фінансові ділки, подібні до братів Куенте, які фактично вкрали винайдений ним секрет виготовлення дешевого паперу.

"Втрачені ілюзії" по праву вважається одним із центральних романів "Людської комедії".

"Шагренева шкіра" (1831) — філософський роман-міф, який відкриває період творчої зрілості Бальзака. Він став вихідним пунктом "Людської комедії", заклавши підвалини "Філософських етюдів". Композиційно роман складається з трьох частин: "Талісман", "Жінка без серця" і "Агонія", які тісно поєднані між собою. Особливістю його побудови є те, що автор зосереджується на ключових, поворотних моментах у житті героя. Велику роль у творі відіграє цікавий, інтригуючий сюжет, який захоплює читача і тримає його в постійному напруженні, водночас даючи матеріал для глибоких думок і повчальних висновків.

Кожна з частин має свої напружені моменти. Одним з них і розпочинається роман. Це гостро емоційна сцена в картярському домі — місці, де вирують пристрасті й вирішуються людські долі: "Наприкінці жовтня 1829 р. один молодий чоловік увійшов в Пале-Рояль..." Дата на початку роману надає оповіді достовірного характеру, а також свідчить про те, що в центрі уваги автора — сучасна йому дійсність. Герой не названий, він — оповитий таємницею незнайомець, який ставить на карту останній золотий і програє його. Голос смерті, який йому чується, і думки про самогубство надають початку роману трагічного звучання. Вирішивши померти, Рафаель де Валантен (так звуть героя) входить до антикварної крамниці, де зібрані дивовижні речі різних епох. Серед багатств, які показує йому антиквар, — шагренева шкіра з інтригуючим написом: "Володіючи мною, ти будеш володіти всім, але життя твоє буде належати мені... Бажай — і бажання твої здійсняться... Але при кожному бажанні я буду зменшуватись, як твої дні".

Антиквар відкриває Рафаелеві "велику таємницю життя": "Бажати — спалює нас, а могти — руйнує, але знати дає нашому слабкому організму можливість довічно перебувати в спокійному стані". Відкинувши мудрість антиквара, Рафаель обирає формулу "бажати і могти".

З появою шагреневої шкіри в роман входить фантастика, а з нею — і романтичні елементи. Загадковий талісман непомітно виконує бажання. Рафаель, наприклад, несподівано стає володарем великого спадку в шість мільйонів франків. Згідно з пророцтвом, шагренева шкіра може виконати будь-яку примху свого володаря, але за кожне виконане бажання скорочує його життя. У романі починає звучати тема надлюдської могутності й розплати за неї, з'являється проблема вибору. Рафаель міг уподібнитися Фаусту Й.-В. Гете, для якого сенс життя — "в діянні", але він з усіх бажань, які могла задо­вольнити шагренева шкіра, обрав лише багатство і насолоду для себе.

Друга частина роману є по суті його експозицією. Тут дається передісторія Рафаеля де Валантена, збіднілого дворянина, який покладається на свій талант і береться написати одразу два твори: комедію і працю з "Теорії волі". Автор не приховує іронічності свого ставлення до цих намірів, підкреслюючи нестійкість характеру героя. В коханні Рафаель має обирати між працьовитою, .чесною Поліною, яка кохає його, і розкішною холодною аристократкою Теодорою. Він обирає Теодору, а девізом його життя стає: "Теодора або смерть". Засліплення Рафаеля блискучою жінкою — "не жінка, а роман" — швидко минає. Він розгадав її загадку, зрозумівши, що в неї немає душі. Це призводить його до розчарування і врешті-решт — до картярського дому.

Третя частина — "Агонія" — розповідає про життя багатого Рафаеля, всі бажання якого здійснюються, але він вимушений зізнатися, що "залишився нещасливим". Автор змальовує героя, який духовно давно помер, але продовжує тремтіти над кожною хвилиною свого життя, не бажаючи платити за здійснення своїх бажань. Рафаель — типовий егоїст. Його нестримна жага насолод, самолюбство, байдужість до людей несуть страждання іншим і призводять самого героя до загибелі.

Письменник піднімається до широких узагальнень, використовує символи. Символічним є вже сам образ шагреневої шкіри. У перекладі з французької "шагрень" має два значення: перше — шкіра і друге — горе, пе

"Ежені Гранде" (1833) посідає значне місце серед інших творів, які увійшли до "Етюдів про звичаї". Письменник вважав його однією з найдовершеніших своїх картин і підкреслював, що обмежився "простою і неприкрашеною розповіддю про те, що кожного дня відбувається в провінції". Як і в повісті "Гобсек", предметом його художнього дослідження стала скупість. Процес формування скупія простежується, здається, з науковою точністю. Автор писав, що "тут завершилось завоювання аб­солютної правди в мистецтві: тут драма ховається в найпростіших обставинах приватного життя".

Місце дії роману — провінційне містечко Сомюр. Серед його мешканців вирізняється пан Гранде, який у 1789 р. був заможним бондарем. Під час революції він виявив неабиякі комерційні здібності й розбагатів, ставши володарем виноградників, земельних угідь, ферм, великого будинку. Змальовуючи поведінку свого героя, письменник вдається до цікавих порівнянь: "У комерції пан Гранде був схожий на тигра і на удава: він умів лягти, згорнутися в клубок, довго вдивлятися у свою здобич і кинутися на неї; потім він роззявляв пащу свого гаманця, ковтав чергову порцію монет і спокійно вкладався, мов змія, що перетравлює їжу..." Та незважаючи на зростаючі розміри багатств, які Фелікс Гранде тримав у таємниці, жив він економно до скупості, не дозволяючи нічого зайвого ні дочці, ні дружині. Жадоба до грошей поступово вбиває в його душі все людське. Ось у його домі з'являється небіж Шарль, батько якого — столичний банкір — збанкрутів. У листі до брата він волає про допомогу, просить піклуватися про сина. Але старий Гранде давно вже втратив родинні почуття. Він нічим не допоміг братові і намагається чимскоріш вирядити Шарля з дому до далекої Індії. Між тим Ежені покохала кузена, молодого паризького красеня, і він відповів на її почуття. Бажаючи допомогти Шарлю, вона віддає йому свої заощадження. Момент, коли батько дізнається про зникнення золотих, які дарував їй на дні народження, є одним з кульмінаційних. Він влаштовує для дочки домашнє ув'язнення, своєю жорстокістю зводить у могилу покірливу дружину. За сім років Ежені не отримала від Шарля жодної звістки. Між тим з Індії повернувся зовсім інший Шарль — цинічний ділок, серце якого "охололо, зморщилось і висохло". Торгуючи спочатку людьми, він почав торгувати і почуттями, змінивши свої плани одружитися з Ежені. Він успадкував життєве кредо Фелікса Гранде: гроші виправдовують усе.



Після смерті батька Ежейі стає спадкоємицею його величезних багатств, і це деякою мірою впливає на неї. Продовжуючи справу Гранде, вона, як помічають люди, стає дедалі більше схожою на нього. Але ставлення до грошей у неї інше, ніж у батька. Автор підкреслює контрастність цих образів: "Для неї багатство не було ні владою, ні втіхою; вона могла жити тільки коханням, релігією, вірою в майбутнє".

Ім'я Ежені Гранде не випадково винесено в заголовок роману, хоча автор приділяє и батькові значно більше уваги. Скнарість Фелікса Гранде згубно впливає на людей, які його оточують. Він причетний до того, що його дочка, якій він відмовив у праві кохати і бути коханою, приречена на нещасливе життя. Наприкінці роману ми бачимо її гарною жінкою років під сорок. "В ній — усі шляхетні риси страждання, вся святість людини, яка не забруднила своєї душі, стикаючись зі світом..." Вона продовжує підтримувати в сомюрському будинку порядки, які були за життя її батька, старанно збирає прибутки. "Засновані нею богоугодні доброчинні заклади, притулок для старих і християнські школи для дітей, багата публічна бібліотека свідчать проти скнарості, в якій її дехто звинувачує". Наприкінці роману автор висловлює глибоке співчуття з приводу того, що благородне серце Ежені, "яке билося тільки для найніжніших почуттів, змушене було, однак, підкоритися розрахункам людської корисливості. Грошам судилося забарвити своїми холодними тонами це небесне життя і заронити недовіру до почуттів у жінки, яка вся була — почуття".

Фелікс Гранде доповнив галерею скнар у світовій літературі, його можна поставити в один ряд з Шейлоком У. Шекспіра ("Венеціанський купець"), Гарпагоном Ж.-Б. Мольєра ("Скупий"), скупим лицарем О. Пушкіна ("Скупий лицар") і, звичайно, з Гобсеком з однойменної повісті самого Бальзака. Але порівняно з останнім він видається ще примітивнішим.

"Батько Горіо" (1835) був задуманий письменником ще в 1830 р. Тоді він зробив записи у своєму альбомі щодо плану майбутнього твору. Тут згадувалося і про сімейний пансіон, і про те, що старий батько позбавляє себе всього заради дочок, які мають великі доходи, і врешті "помирає, як соба

Провідне місце в романі посідає тема надмірної батьківської любові, яка належить до розряду вічних тем. Незважаючи на велику кількість рівноправних персонажів, автор виніс у його назву саме ім'я "Горіо", підкресливши, що він — батько. Весь світ для нього зосередився на любові до дочок. "Ставши батьком, я зрозумів Бога... Тільки я люблю своїх дочок більше, ніж Господь Бог любить світ", — зізнається Горіо. Саме по собі це природне почуття, але в романі воно межує з патологією, набуваючи маніакального характеру. Тільки перед смертю Горіо прозрів, йому відкрилися очі на справжній стан речей, і він зрозумів, що любов до дочок була не тільки його пристрастю, а й недоліком. Вони любили не батька, а гроші, які отримували від нього. Таким чином тема батьківської відданості в романі тісно переплітається з іншою — темою грошей. Автор показує, що під впливом багатства руйнуються сімейні зв'язки.

Письменник простежує згубну владу золота на прикладі багатьох героїв роману і, зокрема, Растіньяка — юнака, який приїхав до Парижа вивчати право і поселився в пансіоні пані Воке. На початку роману він пишається своєю чистотою, йому приємно "споглядати своє життя і бачити, що воно чисте, мов лілея". Але дуже швидко Ежен починає розуміти, що в Парижі високі моральні цінності нічого не варті в тих колах, у які він хоче потрапити. Вотрен впевнює його в тому, що за допомогою чесності нічого не можна досягти, а герцогиня де Босеан радить знайти багату коханку. Наприкінці роману, поховавши батька Горіо, з яким так і не прийшли попрощатися його дочки, Растіньяк кидає виклик Парижу: "Ну, тепер побачимо, хто кого!" Читачеві стає зрозуміло, що тепер він готовий на все і за будь-яку ціну досягне своєї мети. Отже, проблема згубного впливу на душу молодої людини суспільства, в якому понад усе ціняться гроші, відіграє велику роль у романі.

Задум багатотемного твору вимагав від художника відповідної ускладненої структури. У ньому багато сюжетних ліній, які різним чином переплітаються. Авторові вдалося дуже вдало віднайти точки їх перетину. На

Провідне місце в романі посідає тема надмірної батьківської любові, яка належить до розряду вічних тем. Незважаючи на велику кількість рівноправних персонажів, автор виніс у його назву саме ім'я "Горіо", підкресливши, що він — батько. Весь світ для нього зосередився на любові до дочок. "Ставши батьком, я зрозумів Бога... Тільки я люблю своїх дочок більше, ніж Господь Бог любить світ", — зізнається Горіо. Саме по собі це природне почуття, але в романі воно межує з патологією, набуваючи маніакального характеру. Тільки перед смертю Горіо прозрів, йому відкрилися очі на справжній стан речей, і він зрозумів, що любов до дочок була не тільки його пристрастю, а й недоліком. Вони любили не батька, а гроші, які отримували від нього. Таким чином тема батьківської відданості в романі тісно переплітається з іншою — темою грошей. Автор показує, що під впливом багатства руйнуються сімейні зв'язки.

Письменник простежує згубну владу золота на прикладі багатьох героїв роману і, зокрема, Растіньяка — юнака, який приїхав до Парижа вивчати право і поселився в пансіоні пані Воке. На початку роману він пишається своєю чистотою, йому приємно "споглядати своє життя і бачити, що воно чисте, мов лілея". Але дуже швидко Ежен починає розуміти, що в Парижі високі моральні цінності нічого не варті в тих колах, у які він хоче потрапити. Вотрен впевнює його в тому, що за допомогою чесності нічого не можна досягти, а герцогиня де Босеан радить знайти багату коханку. Наприкінці роману, поховавши батька Горіо, з яким так і не прийшли попрощатися його дочки, Растіньяк кидає виклик Парижу: "Ну, тепер побачимо, хто кого!" Читачеві стає зрозуміло, що тепер він готовий на все і за будь-яку ціну досягне своєї мети. Отже, проблема згубного впливу на душу молодої людини суспільства, в якому понад усе ціняться гроші, відіграє велику роль у романі.

Задум багатотемного твору вимагав від художника відповідної ускладненої структури. У ньому багато сюжетних ліній, які різним чином переплітаються. Авторові вдалося дуже вдало віднайти точки їх перетину. На ка". Повернувшись до цього задуму в 1834 р., автор реалізував його дуже швидко: "Твір було написано за сорок днів; за ці сорок днів я не спав і вісімдесяти годин. Зате тепер я тріумфуватиму!" — зазначав він. Окремим виданням роман вийшов у 1835 р. Автор застосував у ньому "техніку перехідних персонажів" та принцип поліцентричності.

Провідне місце в романі посідає тема надмірної батьківської любові, яка належить до розряду вічних тем. Незважаючи на велику кількість рівноправних персонажів, автор виніс у його назву саме ім'я "Горіо", підкресливши, що він — батько. Весь світ для нього зосередився на любові до дочок. "Ставши батьком, я зрозумів Бога... Тільки я люблю своїх дочок більше, ніж Господь Бог любить світ", — зізнається Горіо. Саме по собі це природне почуття, але в романі воно межує з патологією, набуваючи маніакального характеру. Тільки перед смертю Горіо прозрів, йому відкрилися очі на справжній стан речей, і він зрозумів, що любов до дочок була не тільки його пристрастю, а й недоліком. Вони любили не батька, а гроші, які отримували від нього. Таким чином тема батьківської відданості в романі тісно переплітається з іншою — темою грошей. Автор показує, що під впливом багатства руйнуються сімейні зв'язки.

Письменник простежує згубну владу золота на прикладі багатьох героїв роману і, зокрема, Растіньяка — юнака, який приїхав до Парижа вивчати право і поселився в пансіоні пані Воке. На початку роману він пишається своєю чистотою, йому приємно "споглядати своє життя і бачити, що воно чисте, мов лілея". Але дуже швидко Ежен починає розуміти, що в Парижі високі моральні цінності нічого не варті в тих колах, у які він хоче потрапити. Вотрен впевнює його в тому, що за допомогою чесності нічого не можна досягти, а герцогиня де Босеан радить знайти багату коханку. Наприкінці роману, поховавши батька Горіо, з яким так і не прийшли попрощатися його дочки, Растіньяк кидає виклик Парижу: "Ну, тепер побачимо, хто кого!" Читачеві стає зрозуміло, що тепер він готовий на все і за будь-яку ціну досягне своєї мети. Отже, проблема згубного впливу на душу молодої людини суспільства, в якому понад усе ціняться гроші, відіграє велику роль у романі.

Задум багатотемного твору вимагав від художника відповідної ускладненої структури. У ньому багато сюжетних ліній, які різним чином переплітаються. Авторові вдалося дуже вдало віднайти точки їх перетину. На

Композиція роману драматична. Сам автор на його початку декілька разів уживає слово "драма", підкресливши, що "повість ця драматична в справжньому розумінні слова".

Дія відбувається, як на сцені. Манера оповіді максимально об'єктивована, автор наче десь за лаштунками. А події відібрані в їх вершинних проявах. Крім того, вони по-справжньому драма