Поетична творчість Верлена розпочалася в традиціях парнаської школи. В його юнацьких віршах помітне прагнення до чіткості образів, скульптурності мови. Але вже у перших зрілих збірках Верлена «Сатурнічні вірші» і «Вишукані свята» крізь традиційну форму поглядають нові дивні образи. «Сатунічні вірші» відкриваються зверненням до «мудреців колишніх днів», котрі вчили, що ті,хто народжується під знаком сузір’я Сатурна, мають неспокійну уяву, даремно ганяючись за ідеалом і зазнаючи злигоднів. Через прибрану поетом маску об’єктивного мудреця явно прозирають риси покоління кінця віку і власне лице Верлена. друга поетична збірка «Вишукані свята» зображувала витончені розваги ХVІІІ ст.,у цій книзі химерно переплелись лірика та іронія.
Найкращою поетичною книгою Верлена стали «Романси без слів». Музикальна гармонія, за вченням Платона, повинна єднати душу людини з Всесвітом, і Верлен прагнув через музику пізнати себе. Такий шлях видався йому новаторським і єдино правильним. Майже одночасно в «Поетичному мистецтві» він висунув вимогу музикальності як основи символістської поетики: «Найперше — музика у слові»
У цьому ж програмному вірші Верлен, пародіюючи знамените «Поетичне мистецтво» Буало, який вимагав творчості, ясності, зрозумілості у літературі, проголосив заміну ясності музикальністю і відмовився від об’єктивності мистецтва.
Про що б не писав Верлен, все пронизане його меланхолією, незрозумілою печаллю. Погляд Верлена на світ нагадує пейзажі художників-імпресіоністів. Він також любить зображувати дощ, тумани, вечірні сутінки. Існування речей важливе для Верлена лише у тому сенсі, в якому він їх одухотворює, — в настрої. Поет не прагнув до цілісного відтворення матеріального світу. В «Романсах без слів» Верлен остаточно відмовився від традицій парнасців — яскравої декоративності і графічної точності їх малюнка, від історичних картин. У його віршах майже немає подій. Він немовби свідомо нехтував конкретними реаліями у світі і в історії людей, щоб звернутися до свого серця.
Навіть так часто оспівана Верленом природа, імпресіоністські пейзажі його віршів були, по суті, пейзажами душі поета.
Ставлення ліричного героя Верлена до природи дуже складне. Природа настільки близька поетові, що його авторське «Я» часто відходить на другий план, замінюється пейзажем, щоб потім знову в ньому ожити. Сам світ уподібнюється до пристрастей і страждань поета. Таке зміщення акцентів у Верлена зумовлене не силою його почуттів, а їхньою надзвичайною витонченістю. Кожне дерево, листок, дощова крапля, птах мовби видають ледь чутний звук. Всі разом вони утворюють музику верленівського поетичного світу. Поза цією особливістю, поза цією музикою немає поезії Верлена.
Основні твори: поетичні збірки «Сатурнічні вірші» (1886), «Вишукані свята (1889)», «Романси без слів» (1874), книга прози «Прокляті поети»(1884). ***
Тихенький дощ падає на місто…
Артюр Рембо Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!
О, ніжно як шумить
Дощ по дахах, по листю!
У цю тужливу мить
Як солодко шумить! Відкіль цей плач, не знати,
В осиротілим серці?
Ні зради, ні утрати, —
Відкіль журба, не знати. Найтяжчий, певне, сум —
Без гніву, без любові,
Без ревнощів, без дум —
Такий нестерпний сум.
Переклад з французької М.Рильського ОСІННЯ ПІСНЯ
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада…
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
І ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист —
В безвість лину.
Переклад з французької М. Лукаша Осіння пісня
Вірш увійшов до збірки «Сатурнічні поезії» (цикл «сумні пейзажі»). Основне емоційне тло створює мелодія, яка лине з кожного рядка твору, — повільна й одноманітна, сумна й трохи тривожна. Струни осінніх скрипок проймають душу. Ця мелодія відображає стан осінньої природи й водночас стан ліричного героя. Як змінюються пори року, так само змінюється людина, її почуття та настрої. Осінь — час переосмислення того, що було, й підготовки до чогось нового, незнаного й невідомого. У вірші невипадково з’являється символічний символ годинника, який відраховує миттєвості життя. Ліричний герой поринає у дитячі спогади, та за хвилину він знову опиняться сам на сам з осінньою журбою. У кожній строфі вірша змінюються мелодія і настрій. Якщо у перших двох частинах тугу переривають бій годинника і заглиблення в минуле, то в третій строфі уповільнений ритм прискорює лихий вітер:
Вийду надвір —
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить, жене,
Носить мене
З жовклим листям.
(Переклад Г. Кочура)
В оригіналі — вітер «носить мене туди-сюди, неначе пожовклий лист». Мертвим листком осіннього листопаду стає душа ліричного героя, яка потрапила під владу фатальної долі.
В «Осінній пісні» порушуються межі поміж простором (об’єктивним і суб’єктивним) і часом (минулим, теперішнім, майбутнім).
Воєдино зливаються осінній пейзаж і пейзаж душі: душа — інобуття пейзажу, а пейзаж — «стан душі». Тому осінь зображується не лише як пора року, а й як журба, утома, втрата чогось прекрасного, наближення смерті. Чому сумує ліричний герой? Чому теперішнє не радує його, а він тужить за минулим? Чому із серця його мимоволі виривається плач? Хто знає… Але символістсько-імпресіоністична поезія Верлена й не повинна давати точних відповідей. Головне — створити враження, настрій, викликати відповідні асоціації в читачів, схвилювати їх мелодією осінньої пісні.
|
