Бодлер був поетом, який з особливою гостротою відчув суперечливість світу й людини. Цю ж суперечливість він знаходив і в самому собі, його щирість шокувала добропорядних міщан і накликала на нього звинувачення в аморальності та інших смертних гріхах. Не без виклику й затятості єретика, що зневажив загальну віру, Бодлер нерідко поетизував те, що можна назвати падінням у безодню гріха, оспівував насолоду від цього падіння, поетизував зло. Однак це зовсім не означає, що він визнавав правоту зла та ставав його адептом.
Віссю поетичної філософії Бодлера й водночас організуючим структурним принципом «Квітів зла» є романтичне протиставлення життя і мрії, дійсності й ідеалу… Велику групу в «Квітах зла» становлять поезії, які можна назвати ностальгійними, бо їхній визначальний мотив — туга за «втраченим раєм».
   У вірші «Moesta et errabunda» хвороблива і жорстока сучасність протиставлена виплеканому в душі ідеалу простого й гармонійного життя без трагічного надриву, з глибокою ліричною проникливістю. Слід зазначити й те, що тут «під вітрилом фрегата» можна вирушати в плавання як у даль простору, так і в даль часу.
     За своїм змістом збірка «Квіти зла» й передусім її центральний цикл «Сплін і ідеал» — це лірична драма, в якій ідеалу протиставлена не сама дійсність, а сплін — тяжкий, «хворий» душевний стан, породжений дійсністю.
В одному зі сповідальних віршів, звернених до мадам Сабатьє, «ангела радості, лагідності й світла», Бодлер говорить, що його світ — це світ страждання, відчаю, скорботи, душевного мороку, це «тіньова», похмура й болісна сфера буття і людської душі. Поет справді зазирнув у безодні людського відчаю й душевного мороку, дійшов до тієї крайньої межі, якої поезія, залишаючись собою, переступити не може.
   Поезія Бодлера розвивалася переважно в руслі традиції, котра схильна була трактувати природу, предметний світ як «видимі знаки» ідей, почуттів, душевних станів тощо. Вірші в «Квітах зла» мають здебільшого двопланову структуру, де на першому плані перебувають предмети, явища, деталі тощо, а за ними ніби ховається ідея, яка дедалі виростає у значенні.
Так, приміром, будується знаменитий «Альбатрос», де образ володаря морських просторів, безпорадного й смішного на корабельній палубі, переростає в романтичний образ – символ поета і його долі. Так будуються «Лебідь», «Подорож», «Сплін» та багато інших поезій збірки.
За Д. Наливайком
Основні твори: поетичні збірки «Квіти зла» (1857), «Книга уламків» (1866), «Маленькі поезії в прозі» (1869).


Творчість Бодлера

АЛЬБАТРОС
***
Буває, моряки піймають альбатроса,
Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса —
Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила —
Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;
Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..
Той — люльку в дзьоб дає, а той сміється з
нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет як альбатрос — володар гроз та грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Переклад з французької Д. Павличка

   Уперше вірш був опублікований 1859 р. Очевидно, він був написаний під час мандрівки поета на острови Репюньйон і Маврикій у 1841р. У першій строфі змальовано матросів, які заради «розваг та забав» здатні позбавити волі «короля блакиті» — альбатороса. Цей величний птах, володар морських просторів, який супроводжує судна, на палубі корабля перетворюється на жалюгідну, безпорадну істоту.
   Почуття до поневоленого птаха автор увиразнює словами, які різні за значенням, але стосуються одного предмета: «величний», «ясний», «ясних висот владика», мандрівник «зборка ний», «плавець повітряний». У цього птаха є «міць велика», але, приборканий, він не може протистояти натовпу  матросів.
   Поступово це протистояння альбатроса і натовпу людей, які полонили його, перетворюється на романтичний образ — символ поета і його трагічної долі у людському вирі життя.
Поет не знаходить розуміння серед людей, і тому на землі «не має змоги йти». Однак автор утверджує високе призначення поета — літати у сферах духу, свободи, творчості, не підвладних земним законам.
   Композиційна єдність твору досягається за допомогою центрального образу альбатроса — образу-символу, тому антитеза має тут і реальний, і символічний плани вираження: альбатрос і матроси, поет і юрба. З образом альбатроса пов’язане все піднесене, він у центрі уваги, автор захоплюється ним і висловлює йому співчуття. У руках матросів альбатрос став «безсилим і смішним», він — жертва насилля. У вірші протиставлені високе і низьке, небесне і земне, поезія і проза, висловлені гіркі роздуми автора про трагічний стан поета в суспільстві. Шестистопний ямб з пірихіями, яким написано вірш, звучить розмірено і відповідає його медитативному характеру.
«Альбатрос» разом із віршами «Благословіння», «Лет» відкриває цикл «Сплін та ідеал», який є основним у «Квітах зла». У всіх трьох віршах стверджується божественна природа людини, з найбільшою повнотою втілення у постаті поета, «трепетний рух» якого намагається покинути земне, буденне життя.