Ф.Стендаль (1783—1842) відомий французкий  письменник

                                            План

І. Біографія Стендаля.

1. Дитинство Анрі-Марі Бейль.

2. Шкільне життя.:

а) Вступ до Центральної школи.

б) Закінченя школи і виїзд до Парижу.

2. Стендаль - прихильник ідеалізації Наполеона.

3. Перебування у Франції

4. 1841 рік - перший апоплексичний удар

5. Смерть письменника:

а) «Змову мовчання».

6.Естетичні положення просвітителів Стендаль  розвиває в нових історичних умовах

7. Остання теза — це необхідність учитися в Шекспіра.

8. Особливе місце у філософських поглядах Стендаля 

 9. Бойовий дух Стенделя в літературі ХІХ ст.

Справжнє ім'я Стендаля - Марі Анрі Бейль, хоча іноді він намагався

привласнити собі дворянський титул, підписуючись "Анрі де Бейль", що

вирогідне, зробив би і Жюльен Сорель.

Стендаль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого

адвоката. Його дід, лікар і громадський діяч, захоплювався ідеями

Просвітництва й був шанувальником Вольтера. Але з початком революції в

родині погляди дуже змінилися, батько Стендаля змушений був навіть

ховатися.

Через сім років померла його мати, залишивши сина на виховання батькові

(людині черствій, суворій і недовірливій) і тітці Серафі, яких він

ненавидів. Батько не переймався вихованням сина, довіривши його

католицькому абатові Ральяну. Це призвело до того, що Стендаль

зненавидів і церкву, і релігію. Таємно від свого вихователя він почав

знайомитися з працями філософів-просвітників (Кабаніса, Дідро,

Гольбаха). Читання, а також найбільш сильні враження і переживання

дитячих років, пов'язані з Першою французькою революцією, стали

визначальними моментами у формуванні світогляду майбутнього письменника.

Прихильність до революційних ідеалів він зберіг на все життя. Жоден із

французьких письменників XIX століття не відстоював ці ідеали з такою

пристрастю і сміливістю.

У 1797 році Стендаль вступив у Греноблі до Центральної школи, метою якої

було введення в республіці державного і світського навчання замість

релігійного, і озброєння молодого покоління знаннями й ідеологією

буржуазної держави, що народжувалася. Тут хлопець захоплювався

математикою. Після закінчення курсу його відправили до Парижа для вступу

в Політехнічну школу, куди він так і не вступив. Стендаль прибув до

Парижа через декілька днів після перевороту 18 брюмера, коли молодий

генерал Бонапарт захопив владу і оголосив себе першим консулом. Тоді ж

почалися приготування до походу в Італію. У 1800 році сімнадця-тилітній

Стендаль вступив в армію Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки,

а потім подав у відставку й 1802 року повернувся до Парижа з прихованим

наміром стати письменником.

Стендаль був прихильником ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його

творчості. Але його ставлення до Наполеона, особливо після захоплення

останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте,

досить критичним. Деякі зауваження Стендаля свідчать про те, як добре

він розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і яку погрозу

він вбачав у ньому для справжнього духу революції.

Стендаль брав участь у поході Наполеона в Росію в 1812 році, був у

Москві, Смоленську, Могильові, зазнав жахи зимового відступу французької

армії з Росії. Враження про Росію були надзвичайно сильні. Він бачив

героїзм російського народу, який захищав свою батьківщину, бачив також і

жорстоку сваволю самодержавства.

Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію Стендаль іде до

Італії, лише наїздами буваючи на батьківщині. Стендаль полюбив Італію;

ця країна відіграла чималу роль у формуванні поглядів письменника. Його

приваблювало інтенсивне громадське життя Італії. У 1821 році

відбуваються повстання карбонаріїв у ряді міст (Неаполь, Турін).

Співчуття Стендаля цьому рухові дало підставу урядові звинуватити його в

приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити

австрійські володіння північної Італії.

Перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із

захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Ця країна

надихнула його на цілу низку творів. Це робота з історії мистецтва

«Історія живопису в Італії», «Прогулянки по Риму», новели «Італійські

хроніки». Нарешті, Італія дала йому сюжет одного з найбільших його

романів «Пармська обитель».

Перебування у Франції, де правили ненависні Стендалю Бурбони, стає для

нього нестерпним. Це ставлення письменника до реакції і режиму

Реставрації знайшло своє вираження в його кращих романах. У 1830 році

Стендаль одержав від короля Луї Пилипа призначення в Трієст консулом,

але його не затвердили, як «неблагонадійного», у Трієсті. Стендаль стає

консулом у папських володіннях у Чівіта Веккія. Його смілива, незалежна

думка, співчуття революції і якобінцям, атеїзм, його сповнені бойового

протесту твори робили однаково тяжким його перебування як в Італії, так

і в себе на батьківщині.

Стендаль почував себе хворим, проте досить часто їздив з Чівіта-Веккії

до Рима. У 1841 році з ним стався,перший апоплексичний удар. Йому дали

відпустку, і восени він знову приїхав до Парижа, маючи намір пробути там

усього кілька днів. І несподівано його звалив другий удар.

Після смерті письменника навколо його імені критики створили «змову

мовчання». Першим, хто заговорив про нього і змусив звернути увагу на

Стендаля, був Бальзак. Називаючи Стендаля чудовим художником, Бальзак

стверджував, що зрозуміти його можуть тільки найбільш піднесені уми

суспільства.

Творчість Стендаля належить до першого етапу в розвитку французького

критичного реалізму. Стендаль вносить у літературу бойовий дух і

героїчні традиції нещодавньої революції. Зв'язок його з просвітителями

можна спостерігати як у творчості, так і в його філософії й естетиці.

У своєму розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від

а Стендаль йде далі від

просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне,

воно служить суспільним цілям. Це положення Стендаль перетворює на

бойову зброю проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму.

Його мистецтвознавчі роботи були гостро публіцистичні. Однією з головних

його робіт з літератури є «Расин і Шекспір» (1825).

Стендаль підкреслює, що художник тільки тоді виконує своє призначення,

коли він веде за собою суспільство. Якщо художники діють поодинці, не

пов'язані з масою, вони тоді — ніщо.

Естетичні положення просвітителів Стендаль розвиває в нових історичних

умовах — після Французької революції 1789— 1794 років, у період

революції, що знову назрівала, 1830 року. Через усі твори проходить

думка про важливість історичних зрушень, які неминуче відбиваються в

мистецтві. Усі його статті з мистецтва перейняті почуттям нового. З

кожною новою історичною епохою змінюється поняття краси, говорить

Стендаль. Те, що здавалося гарним людям XVII століття, вже не може

здаватися гарним тим, хто пережив революцію 1789 року. Змінюється також

і історична роль письменника. Цінність письменника, переконаний

Стендаль, визначається не тим, як добре він вивчив класиків, мистецтво

минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в

суспільному житті свого часу. Головну помилку класицистів Стендаль

вбачає в тому, що вони хочуть зберегти те мистецтво, що склалося ще

задовго до революції. Новим напрямком він вважає романтизм — як нове

мистецтво, що веде боротьбу з усім відсталим, відживаючим.

Ще одне важливе положення: мистецтво повинне бути правдивим. У романі

«Червоне і чорне» він характеризує роман як «дзеркало, яке проносять по

великій дорозі». Якщо дорога брудна, якщо на ній є калюжа, це неминуче

відіб'ється в цьому дзеркалі, і дарма було б обвинувачувати дзеркало в

тім, що воно відбиває точно; треба обвинувачувати дорогу, або, вірніше,

доглядача дороги, в тім, що він погано порядкує на ній».

Нарешті, остання теза — це необхідність учитися в Шекспіра. Стендаль

пише, що романтики ніколи не радять прямо наслідувати драми Шекспіра.

Цій великій людині необхідно наслідувати в манері вивчати світ, серед

якого ми живемо, бо він дає своїм сучасникам саме той жанр трагедії, що

їм потрібен.

Таким чином, у своїх естетичних поглядах Стендаль є учнем і

продовжувачем просвітителів. їхнє вчення він розвиває за нових

історичних умов, що накладає різкий відбиток на його погляди й образи,

надаючи їм нової якості. Усі вимоги до мистецтва він ставить у

залежність від завдань, що їх висуває революція.

Зв'язок Стендаля з просвітителями можна простежити і в галузі філософії

— він був учнем просвітителів-матеріалістів Дідро, Гельвеція, Кабаніса.

Особливе місце у філософських поглядах Стендаля посідає питання про

людину. Подібно до просвітителів, Стендаль твердить, що людина повинна

гармонійно розвивати всі закладені в ній здібності й сили і спрямовувати

їх на благо батьківщини, рідного краю, суспільства. Здатність до

великого почуття, до героїзму — ось якості, що визначають повноцінну

особистість. Виняткове місце в його філософії і творчості посідає

проблема пристрасті. У розумінні Стендаля пристрасть ніколи не

суперечить розумові, а перебуває під його контролем. Герої романів

Стендаля нерідко виступають такими ж раціоналістами у своїй любові:

Жюльєн Сорель, Фабриціо, Сан-северіна, навіть охоплені сильною

пристрастю, завжди здатні оцінити своє почуття, свої вчинки, підкоряючи

їх розуму.

Отже, в літературу XIX століття Стендаль вносить бойовий дух століття і

революції, віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних

пристрастей. Але відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що

ці священні для нього ідеали далекі від сучасності, у якій тріумфує

проза буржуазного життя. Героїчне стає непотрібним у практиці буржуазних

відносин, там, де панує безнадійна тупість, гонитва за наживою,

кар'єризм. У цих умовах людині сильних пристрастей, яка жадає

героїчного, немає місця, і вона неминуче вступає в протиріччя з

буржуазною дійсністю. У цьому й полягає трагедія головних героїв

Стендаля. У 20-х роках Стендаль пише чудову новелу «Ваніна Ваніні», що

ввійшла пізніше в «Італійські хроніки». У ній розкривається епізод з

історії революційно-демократичного руху карбонаріїв в Італії.