Роман "Червоне і чорне" 
План
1.Історія створення роману.
2.У полоні крайнощів.
3.Арена боротьби "Природи ” і "Цивілізації”
У романі "Червоне і чорне” Стендаль
використав кримінальну справу, про яку
прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана
Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священник.
Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині
багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник
роман. Священник, зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить
вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадемуазель де Кордон, дочка
хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і
просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це
означає кінець карєри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з
пістолета, а потім намагається накласти на себе руки. Пані Мішу не помирає, й
Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було
засуджено на смерть.
Історія головного персонажа "Червоного
і чорного”, на перший погляд, майже повністю повторює згадану справу, тільки
імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу - на пана і пані де Реналь, а аристократка та
його дочка – на маркіза де Ла – Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий
випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а
те, як він його художньо втілив. Його геніальністю як романіста полягає в тому,
що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був
несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.
Вибір Стендалем "справи Берте” як
відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися
розв’язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут
вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн- плебеї. Ситуація, коли
представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам,
приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою
геній обов’язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких
людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які
вивільнила Велика французька революція – життєва енергія, прагнення свободи і
щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятися на місці
і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані
цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для
Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія
геніальності є ще одним варіантом ідеї "природної людини”, якій письменник
залишався вірний завжди.
"Геніальним плебеєм”, втіленням сучасного
варіанта "природної людини” і є, безперечно, Жульєн Сорель. Це доводить навіть
поверхове знайомство з ним. Уперше ми бачимо цього персонажа в типово
плебейському середовищі й оточені – на лісопильні. Його батько і брат – грубі,
практичні на хитрі люди, позбавлені будь-яких високих ідеалів. На їхньому тлі
Жюльєн, фізично слабкий, граціозний, схожий на дівчину, становить разючий контраст.
Але він вміє витримувати удари: коли батько жорстоко б’є його, юнак плаче - «не
так від болю, як від жалю, що пропала улюблена книжка» (тут і далі переклад Є.
Старинкевич). Така реакція свідчить про те, що в ньому є могутня внутрішня
сила, яка ще тільки шукає виходу. Коли читання Жюльєна – «Сповідь» Руссо,
зібрання реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» (щоденник Лас – Каза,
де й йдеться про Наполеона у вигнанні). «Він готовий був померти за ці три
книжки» - дуже показова оцінка автора. Логічно припустити, що людина, яка
ставитися до цих творів таким чином, принаймні погоджується з думками, що в них
викладені. А викладено там ті самі улюблені стендалівські принципи, про які вже
неодноразово йшлося. До того ж Жюльєн – дуже обдарований юнак: у нього живий
розум, витончені почуття, він здатний вивчити напам’ять Новий Заповіт або
книжку Жозефа де Местра «Про папу». Здається, у героя твору є все, щоб стати
видатною людиною. Усе, крім одного: час таких, як він, минув. На шляху
талановитих молодих плебеїв перешкодою стає сучасне їм французьке суспільство.
Дія роману відбувається за період
Реставрації. Ставлення Стендаля до режиму, який склався після повернення
Бурбонів, було негативним. Письменникові здавалося, що все спинилось і
суспільну волю паралізовано. Які можливості мав Жюльєн Сорель для здійснення
своїх мрій за таких умов? Майже жодних. І він починає сумувати за минулим,
якого ніколи не бачив. Тоді, вважає Жюльєн, він міг би приєднатися до армії
Бонапарта і зробити кар’єру, а тепер таких можливостей у нього немає. Цей
настрій диктує логіку вчинків героя: йому залишається або все життя працювати
на лісопильні батька, або, пристосувавшись до цього ненависного світу, стати
його володарем і в такий спосіб здобути можливість розкрити свою неповторну індивідуальність.
Юнак віддає перевагу другому варіантові.
«Хто б міг подумати, що це юне,
майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти
які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу», - описує почуття героя автор.
І ось Жюльєн, який бачив себе в мріях видатною особою та переможцем жіночих
сердець, вирішує стати священиком. Таке ставлення до цього стану важко
схарактеризувати як побожне. Це свідомий, суто кар’єристський вибір, заради
якого йому доводиться ламати себе, стримувати в собі «природну людину».
Драматизм цього процесу «перевиховування» переконливо ілюструє такий приклад.
Якось Жульєн упродовж обіду в колі інших священиків несподівано почав вихваляти
Наполеона. Той внутрішній вогонь, що палав у душі юнака, зірвав заборони, які
він на себе наклав. Після цього, аби покарати себе за таку нестримність, він
прив’язав до грудей праву руку і ходив так два місяці, кажучи, що поранив її на
батьковій лісопильні.
Цей епізод дає змогу краще
усвідомити своєрідність підходу Стендаля до того конфлікту часів, про який вже
мовилося: письменник розглядає його насамперед на рівні психології Жюльєна й
інших персонажів. Їхні душі розриваються між двома крайнощами: інстинктивними
пориваннями до волі і потребою стримувати їх.
Отже, в душі Жюльєна Сореля відбувається битва «природи» і
«цивілізації». Герой бачить свій «обов’язок» у свідомому лицемірстві, тобто в
тому, щоб, стримуючи власний темперамент і ставлячись до суспільства з
презирством, поводиться за його законами. Своїм учителем у цьому мистецтві
брехати собі він називає мольєрівського Тартюфа. Жульєн вираховує кожен крок і
створює цілу програму завоювання світу, хоча на перших етапах «природна
людина», що живе в ньому, сплутує йому карти. Поступово він навчається добре
контролювати власні інстинкт, і на той період припадають його найбільші успіхи.
Перший етап у кар’єрі Жюльєна – посада вихователя в домі пана де
Реналя. Там юнак закохується в дружину хазяїна – пані де Реналь. Спочатку він
ставиться до цієї вродливої жінки з презирством, але, побачивши, що подобається
їй, вирішує закохати її в себе і використати для просування вгору. Він старанно
намагається грати роль переможця жіночих сердець, але має дуже смішний вигляд,
оскільки має смішний вигляд. Всі спроби бути «цивілізованим», тобто світським
левом, володарем слабкої статі, тільки лякають і відштовхують пані де Реналь.
Бажаний тріумф приходить несподівано: коли під впливом свого темпераменту
Жульєн забуває роль і починає палати
щирою пристрастю, жінка віддає йому своє кохання. Легко помітити, що Жульєн
відхилився від первісного плану: замість того, щоб залишатися байдужим і
холодним, він сам стає жертвою кохання. Поки ще «природа» бере гору над
«цивілізацією». Проте Жульєн відкриває чимало «корисного» для майбутніх
перемог, зокрема навчається краще розуміти людей, які його оточують.
Далі герой потрапляє до
Безансонської семінарії. І знову ми бачимо його амбіції: він вважає, що серед
цих обмежених і нерозвинених семінаристів йому легко стати першим учнем. «За
Наполеона я був би сержантом; а серед цих майбутніх кюре я буду старшим
вікарієм», - каже Жульєн. Автор всіляко підкреслює наявність свого персонажа:
Жульєн «з іншого тіста», і ці посередності ніколи не визнають його своїм. Він
не розуміє, що бути надто розумним у
їхніх очах – гріх гордині.
Найжорстокішим періодом для
Жюльєна стає його перебування у Парижі в родині де Ла – Молів. Тут він пізнає
світ до кінця і досягає найбільших успіхів у мистецтві лицемірства. Знову, як
було і з пані де Реналь, обставини складаються таким чином, що він може діяти
через жінку – дочку хазяїна Матильди де Ла – Моль, яка закохується в нього.
Але, як швидко з ‘ясовується, те, що забезпечувало перемогу в провінції, не
спрацьовує в столиці. Як тільки Жульєн віддається пориванням своєї пристрасті,
Матильда віддаляється від нього. Аби завоювати серце цієї молодої аристократки,
він мусить повністю контролювати себе і навчитися грати на її почуттях. Цього
разу кохання Жюльєна абсолютно цивілізоване, тобто нагадує правильну облогу,
націлену на те, щоб зламати гордість Матильди. Жульєн розігрує свою партію як
по нотах і отримує все, про що він мріяв: вродливу жінку, гроші, шляхетний
титул і навіть офіцерський мундир. Але заплатив він за той мундир надто дорого.
Це вже більше не мрійник з палаючим поглядом, готовий померти за «Сповідь»
Руссо, а зіпсований суспільством, самозакоханий егоїст.
Почувши від Матильди звістку про
присвоєння йому звання гусарського поручика, Жульєн каже собі: «Отже, роман мій
завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде
страховисько покохати мене. Її батько не може жити без неї, а вона – без мене».
Ці слова стендалівського героя – свідчення того, що в Жульєні не залишилося
нічого природного, що він повністю «цивілізувався».
Цікаво, що саме в цей момент із
Жюльєном відбувається катастрофа: пані де Реналь пише листа до маркіза де Ла –
Моль, змальовує Сореля як безсоромного кар’єриста. Маркіз відмовляється віддати
Матильду заміж за таку неморальну людину. Усі плани Жюльєна руйнуються, він з
відчаю поспішає до Вер’єра і там у церкві стріляє в пані де Реналь.
Цей злочин відкриває останню фазу
в душевній боротьбі Жюльєна Сореля – остаточне звільнення його
індивідуальності, яке закінчується поразкою «цивілізації». Самотні години у
в’язниці і каяття повернули Жюльєна до «природного стану». «Честолюбство вмерло
в його серці», а разом із тим повернулось його справжнє кохання до пані де
Реналь. Слава, паризький успіх, Матильда і навіть власна смерть здаються йому
незначними й суєтними. Він не хоче нічого робити, аби врятуватися. «Дайте мені
жити моїм ідеальним життям», - каже він Матильді і Фуке, які прийшли
підбадьорити його.
Про перемогу «природи»
найяскравіше свідчить промова Сореля на суді, а також його поведінка протягом
останніх днів. Мабуть, він міг би побудувати свій захист якось інакше, і тоді
його становище не було б таким жахливим, але він від цього відмовився. Вперше
його внутрішній голос і те, що він каже публічно, не суперечать одне одному.
Великий маскарад завершився. Жульєн іде назустріч загибелі свідомо, бо більше
не в змозі ламати себе.
Отже, Сореля, з одного боку, -
типовий сучасний француз, який розучився бути самим собою, а з другого – людина
з колосальною внутрішньою енергією, для якої усілякі соціальні правила завжди
будуть надто вузькими. За таких умов душа Сореля, яка стала ареною боротьби між
«природою» й «цивілізацією», є водночас дзеркалом свого часу. На думку
Стендаля, такі постаті, як його герой, належать не тільки попередній добі
Просвітництва, а швидше, майбутньому, бо своєю загибеллю рухають історію.
|
